(джерело: PKO Prešov)
На відміну від України, де День вчителя відзначають на початку навчального року, у Словаччині його святкують саме сьогодні, 28 березня.
Чимало українських вчителів переїхали до Словаччини через війну. Одна з них - українка Ольга Мітрохіна, яка покинула рідне Дніпро та приїхала до Братислави у березні.
Нині вона працює у приватній школі FELIX вчителем музики.
У Словаччину жінка приїхала за рекомендацією друзів, діти яких проживають у цій країні. "Я відчувала, що треба їхати саме у Словаччину. Тут мені буде спокійно", — говорить Ольга. Так почалося її нове життя.
-Ольга, якими для вас були перші місяці у новій країні?
-У Словаччину я приїхала разом з десятирічним сином 30 березня, через місяць як почалася повномасштабна війна. На початку було нелегко. Ми жили в гуртожитку, там було багато людей, тому тяжко було навчатися і готуватися до занять.
Через деякий час мені вдалося знайти роботу і нам з сином допомогли з новим житлом. Я багато працювала в одному з ресторанів Братислави до кінця серпня, робота була виснажливою і я часто спала лише декілька годин на добу. З початку вересня нарешті почала працювати за фахом, а саме вчителем музики.
-Як у вас вийшло навчати музики на зовсім незнайомій вам мові? Чи проходили ви якісь курси?
-З вивченням мови допомагав волонтер Роберт Шкода, який веде курси словацької мови від організації Medzinárodná organizácia pre migráciu (IOM). Неймовірна людина, якій я дуже вдячна. Роберт навчав нас в ігровій формі, що дало величезний результат. Наприклад, ми йшли до центру міста й отримували завдання. Одними з них було, наприклад спитати у перехожих дорогу до конкретного місця або дізнатися інформацію про одну з пам’яток архітектури. До того ж ми вивчали граматику, різні слова і постійно зі всіма розмовляли.
У школі я теж практикуюся. Вчу з дітьми пісні не тільки словацькою, а й англійською мовою. Виписую та запам’ятовую нові слова.
У Словаччині живуть добрі й щирі люди, усі намагаються допомогти та багато роблять для українців. Мені пощастило зустріти багато таких людей.
Руханка у школі FELIX за системою Карла Орфа. Джерело: особистий архів Ольги.
-Як тривало оформлення документів для працевлаштування в школу?
Спочатку я мала провести пробний урок, щоб показати комісії мої навички та вміння працювати з дітьми. Після цього у мене були співбесіди з директором школи та батьками. На документи я чекала 4 місяці. Мене взяли працювати за контрактом на один рік. Протягом року адміністрація дивиться на твою роботу і робить висновки щодо продовження контракту.
В Україні я здобула вищу освіту в Криворізькому педагогічному університеті, за спеціальністю вчитель музики, музичний керівник.
Зпклад, де я працюю, позиціює себе як «Школа щасливих дітей». Він приватний, тому вимоги до вчителів відповідні. Вчителі повинні на сто відсотків виконувати свою роботу і повністю віддаватися дітям.
-Що словацькі учні вивчають на заняттях?
-Насправді у них дуже цікава програма, яка кожного семестру змінюється і покращується. Ми співаємо і граємо на різних інструментах. Вивчаємо історію музики, співаємо народні й сучасні пісні.
Я навчаю дітей за системою Карла Орфа. Система побудована на синтезуванні різних видів діяльності (спів, рух, гра на музичних інструментах) за допомогою дитячого музичення.
У школі я намагаюся придумати для дітей щось цікаве, щоб у них був стимул навчатися. Ми співаємо пісні різних народів світу, вивчаємо стилі та напрямки музики, наприклад, джаз у Словаччині, вчимо композиторів та їх творчість. Також, я придумую нові ритмічні вправи або шумові оркестри, щоб їм було весело та цікаво.
Навіть якщо у школі виникає якась неприємна ситуація, я домовляюся і говорю з учнями. Вважаю, що це значно ліпше ніж писати скаргу батькам.
-Скільки загалом занять музики в тиждень ви маєте?
Працюю 7 годин на тиждень і додатково маю виховательські години після другої половини дня.
На виховательських годинах ми зазвичай займаємося розвивальними речами. Це обов’язкові заняття, кожен день розписаний. Ми малюємо, танцюємо, робимо аплікації. Після цього починається вільний час для ігор.
-Що ви можете сказати про словацьких школярів і про саму систему навчання порівняно з Україною?
В Україні я працювала музичним керівником у дитячому садку. Професія та ж, але є різниця у віці дітей. Зараз я навчаю дітей віком від 10 до 15 років, це складний підлітковий вік. Бравши до уваги й те, що я викладаю у приватній школі, складнощі є. Діти не завжди роблять те що треба, іноді взагалі не роблять.
Порівнюючи навчання з Україною, тут більшість знань діти отримують у школі під час занять. В той час як в Україні багато дають на домашнє завдання.
Наприклад, скоро буде велике свято. Школа відзначає десятиріччя з моменту відкриття. Якщо в Україні діти звикли влаштовувати концерти та активно брати участь, то тут навпаки. Діти більш пасивні. Зараз ми намагаємося вивчити з дітьми гімн, їх досить складно зібрати разом, але я думаю що у нас усе вийде.
-Ольга, які у вас стосунки з колегами по роботі? Чи одразу вони й ваші учні вас прийняли?
-Зі всіма колегами я в хороших стосунках. Більшістю вчителів відносяться до мене дуже добре, намагаються допомогти та підтримати. Є й ті, які не хочуть багато спілкуватися і розуміти мене. Я сприймаю це нормально, розуміючи, що усі люди різні та не хочу їх судити за деякі моменти.
Діти в силу свого віку іноді жартують. Але я не ображаюся і намагаюся знайти спільну мову.
-Розкажіть трішки про сина. Чи сумує він за домом?
-Він ще маленький і звісно хоче додому, але виключно через те, що сумує за іграшками та велосипедом. Зараз мій син ходить в школу, там йому подобається, він весело та активно проводить дитинство. Зі школою нам теж допомогли знайомі словаки, за що я їм дуже вдячна.
Чоловіка я не маю, він помер. Без підтримки та допомоги важко. Іноді син мусить залишатися вдома сам коли хворіє або самостійно робити домашнє завдання. Я нічого з цим не вдію, тому залишається тільки контролювати його дії через телефон.
Ольга разом зі своїм одинадцятирічним сином на прогулянці. Джерело: особистий архів Ольги.
-Поділіться з нами вашими планами. Чи думаєте ви залишитися тут назавжди? Або все ж таки хочете повернутися в Україну?
-Зараз в Україні небезпечно. Саме тому повертатися назад я поки боюсь, тим паче з малою дитиною. У Словаччині я бачу перспективи та живу зараз стабільним й спокійним життям.
Не знаю що буде далі, але наразі ми з сином залишаємося жити у Словаччині. Тут почалося нове життя, яке мені подобається.
-Що вас надихає та мотивує рухатися вперед?
Зараз я більш спокійна, ніж на початку. Моя словацька мова постійно покращується. Кожен день це нове випробування, яке я впевнено, з високо піднятою головою долаю. Тут я постійно розвиваюся і мені дуже це подобається, думаю, саме це мене надихає.
