Мама Юлія Хазієва приїхала забрати сина через півроку. (джерело: SME/Jozef Jakubčo)
Українка пів року не обіймала свого тринадцятирічного сина. Місяцями вона бачила його лише на екрані ноутбука чи телефону.
Львів’янка Юлія Хазієва після нападу російських військ відправила свого сина семикласника з країни. Вона довірила його словацькій родині, з якою має спільних знайомих. Через півроку вона приїхала за ним.
"Це були змішані почуття. Як мати я знала, що мій син у хорошій сім'ї, що він займається тим, що йому подобається, вони регулярно надсилають мені фотографії. Але мені було важко, коли я ходила вдома по кімнаті сина.Вона була порожньою", - каже Хазієва.
Навесні жінка також відправила в безпечне місце від обстрілів України й старшого сімнадцятирічного сина. До травня він був у Польщі, де з командою займалися водним полем.
Опікунами молодшого Діми тимчасово стало подружжя з Дунайської Лужні.
Розмовляти з мамою і сином про зустріч через півроку нелегко. У них виступають сльози при згадці про повернення додому.
"Старший син майже чоловік, він самостійний та можна сказати дорослий. А ось Діма молодший і тендітний", - каже мама хлопчика.
"Але коли 24 лютого почали обстрілювати Київ та інші міста, ми всі запанікували. Ми хотіли перевезти наших дітей кудись, де їм не загрожує небезпека", – сказала вона.
Подружжя Катаріна та Станіслав Ліндвай стали, окрім Діми, й тимчасовими опікунами його львівського друга Гліба.
Суд у Словаччині ухвалив рішення щодо опіки ще навесні. Таким чином, словацьке подружжя могло юридично представляти хлопчиків за попередньою згодою біологічних батьків – як опікуни вони могли записати їх до місцевої школи, водити до лікаря, коли хтось із них захворів на ковід, піклуватися про них.
Родина Ліндвай вже має двох власних синів. Вони перейшли до спільної кімнати, а вільну кімнату залишили Дмирові та Глібу. Гліб уже кілька тижнів вдома в Україні, Діма повернувся з мамою наприкінці серпня.
"Це був чудовий досвід для всіх нас. Наші хлопці повинні були змиритися, адаптуватися, і ми побачили, що вони можуть це зробити", - каже Ліндвайова.
Війна їх супроводжує
"Я буду сумувати за хлопцями", — каже Дмитро за два дні до повернення додому. "І за "Вінеєю (словацький солодкий напій - ред.)", — негайно додає він.
Він ніколи не був так довго без батьків. З квітня, коли щоденник SME вперше написав про дітей, які залишилися в Словаччині без батьків, він значно покращив словацьку мову.
"Можливо, я приїду сюди вчитися в університеті", – каже Дмитро.
Поки не знає, чи зможе у вересні повернутися до свого класу у львівській школі, чи доведеться навчатися з дому онлайн. У школі немає протиракетного укриття, створили імпровізоване укриття лише в одній із кімнат.
З початком війни справи в української родини складалися непросто — вони тимчасово закрили пивоварню, де працює батько Дмитра. У минулому приміщення було військовим складом, і вони побоювалися, що російські війська можуть навести на нього ракети.
У травні пивзавод почав постачати бутильовану воду в армію.
"Ціни в Україні стрімко підскочили. Відомий український продукт – гречана каша – до війни коштувала 80 центів у євро, зараз – чотири євро", – розповідає мама Діма.
Після того, як пивоварню тимчасово закрили після вторгнення, жінка не могла дозволити собі втратити заробіток, тож залишилася працювати на заході України, а сина відправила до Словаччини. Вона - менеджерка мережі готелів. "Я не могла втратити своїх людей, я мала залишитися з ними", — пояснює вона.
"Я зараз не можу передати словами, наскільки я вдячна цій родині за те, що вони допомогли нам у важкій ситуації", — каже вона про тимчасових опікунів свого сина.
Суди Словаччини ухвалили рішення про опіку над сотнями дітей з України як терміновий захід. В основному їх довіряли родичам, з якими приїжджали діти, але словацькі родини також ставали опікунами, якщо на це погоджувалися біологічні батьки.
У рішенні суд описав, у яких справах опікуни можуть представляти українських дітей.
Органи зайнятості та суди перевіряють, чи виконують сім'ї, в яких є довірені діти, свої зобов'язання. Вони також регулярно зустрічалися з психологом.
Грошового внеску вони не отримали
Декілька сімей, які як опікуни місяцями піклувалися про дітей з України та часто оплачували їм харчування, поїздки чи інші витрати, не отримали внеску від держави, зазначає голова асоціації Návrat Марек Рогачек.
Асоціація роками займається пошуком сімей на заміну покинутим дітям, допомогла кільком сім’ям вирішити питання в суді.
"З мого досвіду, сім’ї в цих випадках не отримували допомоги на сурогатне батьківство, тобто, окрім допомоги на проживання, яку отримували всі люди, які надають житло емігрантам з України, якщо вони на це зверталися", – каже Рогачек.
Проблема полягала в тому, що у разі призначення допомоги суд мав вирішити, крім опіки, т.зв. "доручення догляду іншій особі".
"Але на практиці це траплялося нечасто. І я не розумів чому", — додає Рогачек.
Мінпраці відомо про допомогу в 41 випадку, коли дитина з України перебувала під опікою.
У будинках виховують 49 дітей
Багато українців у Словаччині не мають родини чи знайомих, яким можна довірити дітей. Держава мала подбати про дітей, які приїхали без супроводу і не мають таких можливостей.
У таких випадках суди вже вирішували віддавати дітей у центри для дітей та сім’ї – тобто в колишні дитячі будинки.
Станом на 3 травня в них було 92 дитини з України, але відтоді їх кількість зменшилася. Або до них звернулися рідні чи близькі, або підлітки досягли повноліття і не зацікавилися перебуванням у центрі, додають у міністерстві. Зараз у будинках перебуває 49 українських дітей.
Усиновлення дітей-сиріт з України словацькими родинами не розглядається навіть через півроку після вторгнення російських військ.
По-перше, Україна мала б офіційно відпустити дітей на транскордонне усиновлення, яке регулюється міжнародними угодами, і це складний процес. Це може тривати роками, і на це є причина.
"Потрібно шукати інших родичів дитини – навіть якщо вони втечі або в безпечних частинах України. Той факт, що дитина втрачає обох батьків, не означає, що вона сама", – пояснила соціальний радник Іда Желінська.
© Sme
