Психолог на занятті з дітьми. (джерело: Особистий архів Дениса Васильєва)
"Ми допомагали українцям не лише з психологічної точки зору, наша діяльність інколи зводилася й до людей-путівників, які мали надати людям "дорожню карту" , тобто що треба оформити та куди піти", - так згадує свою роботу у братиславському Центрі допомоги (далі Центр) для українців 39-річний практичний психолог Денис Васильєв.
Чоловік наприкінці липня минулого року приїхав з Києва до Братислави та вже на другий тиждень перебування у новій країні пішов працювати за професією до Громадського об'єднання "Tenenet". Відділення якого теж пропонувало різного роду підтримку українцям, які тікають від війни, у Братиславі по вулиці Боттова. Останні два місяці Васильєв працює психологом та є співробітником благодійної організації Братиславська архієпархіальна благодійна організація (Bratislavská arcidiecézna charita).
Весною минулого року через війну в Україні першою переїхала до Словаччини вагітна дружина Васильєва разом з двома дітьми. Дружина була на сьомому місяці вагітності, згодом народила доньку. Зараз багатодітна родина проживає у Словаччині.
Новини зі Словаччини (НЗС): Вітаю вас, Денисе. Розкажіть, будь ласка, про себе та про переїзд до Словаччини.
Денис Васильєв (ДВ): Я практичний психолог, в Україні працював з дітьми з особливими потребами, бо з цією проблемою зіткнувся у себе в родині. Тому це переросло у направлення в професії. Понад 5 років я проводив групові консультації з українцями, зокрема в часи ковіду. Згодом близько трьох років, враховуючи роботу у Словаччині, були присвячені індивідуальній роботі з клієнтами. У Словаччину ми приїхали по черзі, дружині треба було народжувати, стан був доволі критичний, вона була на 7, 5 місяці вагітності. Друг студентських років запропонував переїхати сюди, тому вибору як такого і не було у нас. Через п'ять місяців приїхав і я й почав тут облаштовувати сімейне життя - школу дітям, дитячі гуртки, житло, тобто почав взаємодіяти у словацькому суспільстві.
НЗС: Якими були перші дні адаптації та які враження від Словаччини?
ДВ: Довго не бачив родину, дуже скучив за ними. У перші дні побачив між електричками рослини, між рейками засаджені молочаєм, як на березі Азовського моря. Скоріше за все, це щоб не було пилюки. Мене наскільки це вразило, бо в дитинстві любив ботаніку. На другий день по приїзді сюди дружина запропонувала поїхати оформити документи на Боттову, там я й дізнався, що їм необхідна людина на вакансію психолога. І вже через тиждень я вийшов на роботу.
The assistance centre is housed in the former bus station on Bottova Street. (джерело: Sme - Jozef Jakubčo)
НЗС: Як ви почали працювати без знання мови, було складно?
ДВ: У Центрі працюють як словаки, так і українці. Словаки організовують процес, а українці або допомагають, або також беруть на себе цілу функцію взаємодії з людьми. Оскільки багато людей там знають словацьку або частково знають, тому ти постійно її чуєш. Також я відвідував курси.
Це той випадок, коли ти починаєш життя заново, просто вже в дорослому віці. У дитинстві ти теж починаєш все заново, тобі все цікаво, бо ти маленький. Тут ти теж маленький, але дорослий. І я для себе придумав схему вивчення мови - просто ходити, але не вчити, а тоді раз - і буду знати, так собі нафантазував. І так це й спрацювало, оскільки я знаходився у словацькому середовищі, і як не хочеш, а ти автоматично заговориш ним. Коли я почав говорити, стало цікаво як формувати речення.
Але на наступному етапі соціалізації у людей може накладатися питання вчити мову чи ні на питання залишатися в країні чи ні. І часто ці дві теми пов'язані. Я не ставив собі обмеження, ось я вчу мову і це значить що ми залишимося тут. Ми спілкуємося з рідними в Україні, я точно не хочу, щоб діти ходили до школи через тривоги, або вчилися у підвалі. Поки дітям тут подобається, тому ми тут.
НЗС: Ви приїхали, знайшли роботу і водночас нострифікували свій диплом?
ДВ: Коли взаємодієш з людьми, ти з повітря чуєш дуже багато інформації. Українці, які приїжджають сюди, вони всі чимось займаються. І ти чуєш слово "нострифікація" і вже відчуваєш за інерцією що це теж тобі треба. Адже це пристойно, це не протизаконно і цим можна займатися. Всі працівники нашої організації, хто захотів, могли принести свої дипломи для нострифікації. Я закінчив магістратуру з психології у педуніверситеті Драгоманова в Києві, тому теж приніс й свої документи.
НЗС: Які документи ви подавали для визнання диплома про освіту тут?
ДВ: Потрібні копія диплома та додатків до нього з апостилем, завірена словацьким нотаріусом, офіційний переклад копій, які теж мають бути завірені, та заява. Далі треба звернутися до словацького Міністерства освіти, де за вами закріплять куратора. В цілому документи можна підтвердити протягом 3 місяців, у мене це тривало довше, близько 8 місяців. Потім міністерство надсилає своє рішення.
The section for relax. (джерело: TASR)
НЗС: Які у вас були обов'язки у Центрі підтримки? Фактично тут й назва говорить сама за себе.
ДВ: Обов’язками була підтримка та супровід психолога. Я працював як на Боттовій, так й з колегами ми їздили по гуртожитках, де проживали українці з тимчасовим притулком. Скоріш за все тут робота психолога схилялася більше до ролі соцпрацівника. Ми з’ясовували потреби людей, консультували їх, фіксували скарги та передавали це до організації. Також була й допомога для дітей, які, наприклад, не знали куди йти здобувати освіту чи не хотіли вчитися. Бувало, що людям був потрібен психотерапевт або відповідні ліки, щоб вирішити запит. Ми їх направляли до лікаря-психіатра.
НЗС: Це, на вашу думку, давало результат та чи це потрібно і важливо для людей?
ДВ: Це, безперечно, потрібно. Люди в Словаччині не знають української мови, а проблема наявна. Вона має соціальний характер і щоб її уникнути, треба, щоб з людьми працював кваліфікований спеціаліст, який направить людину та розкаже і допоможе їй зорієнтуватися. Інколи є й травматичний досвід у людей, наприклад, якщо вони були у зоні бойових дій чи жили в підвалах, вони можуть втратити здатність говорити й для ось цієї стабілізації, яка є частиною адаптації, для цього дуже потрібен профільний спеціаліст.
НЗС: Ви їздили по різних містах Словаччини?
ДВ: Організація росла, відкривалися дочірні служби у різних містах, ми їздили туди, де найбільше жило українців. І ми мали теж скоординувати нових спеціалістів та розказати про наш пройдений досвід роботи. На Боттовій загалом працювало близько 15 психологів і кожен займався тією сферою, яку знав. Також працівники з євангелістської церкви, Харіти католицької церкви, Червоного Хреста, Ліги за людські права. Фактично багато спеціалістів працювали головне для надання "дорожньої карти", тобто як оформити документи та куди треба піти. Психолог своєю чергою також міг побачити чи добре людина себе почуває. Часто люди ніби завмирають в собі і їм потрібно просто вийти на вулицю та щось зробити за день, наприклад, оформити документи чи записатися до школи. І ми це з ними пропрацьовували.
НЗС: Ви консультували дорослих та дітей?
ДВ: Спочатку я більше консультував дорослих українців, потім з часом стало більше дітей. Дорослий мав право на десять безплатних консультацій, де ми надавали підтримку людині розв'язувати задачі на шляху до цілі. Тобто звернулася людина, яка не може працювати, з депресивними та тривожними симптомами, і після шостої консультації вона вже знаходить роботу, тобто задача була досягнута. А з дитиною цей процес складніший, може затягнутися на рік чи два. Всього я працював орієнтовно з 30 дітьми. Але я тоді та зараз завжди працював і з батьками дітей також.
НЗС: Ви працюєте тут майже рік, переважно у словацькому колективі. Як працюється вам зі словаками, якщо порівнювати їх з українцями? У чому ми схожі, а в чому різні для вас?
ДВ: З українцями зараз порівнювати мало кого можна, тому що ми всі гуртуємося як народ, у це нас збиває тривога, а її багато. Але вона виправдана і це нормально. Ми більше схожі на американців у роботі, у своєму нарцисичному намаганні зробити більше всіх та краще. А психологи в Україні у вихідний день можуть проводити лекції як не вигоріти на роботі. Словаки більше вміють розпоряджатися часом так, щоб відпочити. Вони відпочинок планують завчасно.
Українці ж відпочинок планують рідше. Це у нас відпустка літом. Піти з роботи невчасно у нас нормально, тут це дивно. Словаки рано встають, у нас робота починається, мабуть, на годину-дві пізніше. І після 16:00 вони вже йдуть часто додому. І це мені здавалося якоюсь байдужістю щодо роботи, але зараз я розумію, що в довгу так працювати краще. Словацький працівник "самозберігає" себе, він може поставити роботу на паузу і піти відновити свої сили.
НЗС: Як ваші старші діти сприйняли переїзд, чи навчаються вони у словацькій школі?
ДВ: Моїм синам 9 та 11 років. У школу спершу пішов середній та паралельно вчився онлайн. Старший вчився онлайн спочатку в українській. Але поєднувати дві школи відразу - це дуже складно, це велике навантаження на дітей ще й у ситуації соціалізації. З першою школою досвід був не дуже приємний, у класі було понад 30 учнів і сина там не прийняли діти, хоча вчителька була хорошою. Ми знайшли іншу школу, зараз обоє вчаться обоє в ній, але в різних класах. Вони люблять ходити до школи й для мене це головний критерій. Менший син почав у школі говорити трохи, а старший вчив словацьку з програми на телефоні та разом дивилися мультфільми.
Діти швидко адаптувалися, бо у них не було іншого вибору. Ми дітям казали, ви йдете в нову школу, ми не вимагаємо від вас відмінних оцінок. А Словаччина допомагає в цьому, тому що оцінки тут навпаки, "5" - це тут погано. І у школі їх оцінюють, але можна сказати лише для стимулу, аргументуючи це тим, що діти зараз адаптуються.
НЗС: Ви відносно швидко знайшли школу, оскільки у столиці це больова точка.
ДВ: Коли працював на Боттовій я від самих людей чув, що безрезультатно надсилати листи директорам, потрібно йти до школи особисто і запитати про це. Тому я так і зробив, зібрався і пішов розмовляти з директором.
НЗС: У чому полягає взаємообмін, на вашу думку, між українцями та словаками?
ДВ: У Словаччині наша людина швидко розуміє, що треба рухатися далі, йти на роботу. І тут поширена думка в людей, що українці не працюють, а живуть на гроші з допомоги. Але це практично неможливо зробити. Тут чимало автозаводів, наші люди там тяжко працюють. Точно жити з відчуттям того, що людина комусь щось винна, не можна, бути вдячною - це правильно. Оскільки підтримка від країни йде з багатьох сторін: центри, програми, допомога. І це дуже добре, можна бути за це вдячним і вільним. Йти та розвиватися. Ми працюємо тут, платимо податки і це теж йде на розвиток суспільства у країні, тому взаємодія цілком на рівних. Українці, якщо мають змогу, вони вільно тут реалізуються.
Цей подкаст створено за підтримки Фонду регіональних новин про Україну, який діє при Міжнародному інституті преси.
