Зустріч кардинала католицької церкви США з українською громадою (джерело: Julia Bair)
30 квітня Українська місія в Кошицях та українські християни, що знайшли тут прихисток на час війни, вітали делегацію католицької церкви США. Зустріч відбулася у Катедральному Соборі Різдва Пресвятої Богородиці.
Делегація американських католиків на чолі з кардиналом Тімоті Майклом Доланом прибула до Кошиць, аби познайомитися з життям тутешньої греко-католицької громади, побачити, чи потрібна якась допомога.
Зустрічали кардинала з його почетом учасниці та недавно прилучені до церкви слухачки україномовних богослужінь. Кажу так, бо більшість з них були жінки — кожна зі своїми неймовірними історіями поневірянь і випробувань. Вони різними шляхами, у різний спосіб, за допомоги щиросердних людей дісталися Словаччини, де отримали безпечний дах над головою для себе й своїх дітей. Окрім спільної молитви за мир і перемогу України, американські гості встигли поспілкуватися з вірянами, вислухати розповіді про їхні нелегкі досвіди й висловити власну підтримку словами й обіймами.
Кардинал привітно знайомився з усіма
Високий чоловік в темно-сірому костюмі й світло-сірому светрі. Єдині ознаки, що виказують в цьому панові причетність до духовенства — характерний білий комірець та великий натільний хрест, який не одразу кидається в око з-під лацканів піджака.
Кардинал проходить повз ряди українців, зупиняючись поряд з нами і простягає привітно руку для знайомства. “Радий зустріти Вас тут”, – така начебто традиційна американська ґречність, стосовно кожної присутньої на молитві українських біженців, демонструє терпіння й небайдужість.
Кардинал з дітьми перед собором у Кошицях (джерело: Julia Bair)
“Що за пісню ви співали, коли ми зайшли до церкви? Така прекрасна пісня”, — ділиться своїм враженнями від звучання мелодії “Христос Воскрес" кардинал, стаючи з українською громадою до спільної фотографії. “А це духовний гімн українського народу", — пояснюють архієпископу Нью-Йорка дівчата-підлітки про пісню-молитву “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”, якою закінчилася та частина зустріч, що проходила в приміщенні храму.
Тімоті М. Долан не забув похвалити гарну вимову юних українок. Це ще одна добра американська традиція — заохочувати іноземців, що вивчають англійську.
“Ви маєте доброго пастиря”, — всміхається кардинал Тімоті М. Долан, торкаючись плеча українського отця Пантелеймона Гербери, котрий опікується Українською місією в Кошицях і щойно був проводив спільну молитву в соборі. “Христос є добрим пастирем для нас усіх”, — усміхається у відповідь отець.
“Надзвичайно важливо розуміти українську реальність і не виходити з неї, аби збагнути всі виміри українського питання”, — вважає отець Пантелеймон, який сам народився і виріс у Словаччині, але до початку війни чимало років прожив в Унівській лаврі на Львівщині. Розмовляти з ним про війну простіше, аніж з більшістю людей, з якими доводилося спілкуватися в Кошицях, незалежно від їхнього походження.
“Ми молимося за перемогу України, щоб усі ми змогли повернутися додому в безпеку”.
Один з американських журналістів, які супроводжують делегацію, розповів мені, що в перший день війни він якраз перебував у Львові.
Під безупинне ревіння сирен і страшні новини про вибухи в українських містах він разом з тисячами інших людей добирався до кордону з Польщею. З усіма стояв у черзі три доби, аби подолати піший перехід у Шегині. “Я щиро радію, що пережив цей досвід разом з українцями, знаю ці відчуття й емоції не з чужих розповідей. Вони залишаться зі мною назавжди”.
На зустрічі делегації католицької церкви США (джерело: Julia Bair)
37 днів ми прожили в підвалі церкви
Катерина Ляшенко з трьома дітьми прожила 37 днів у підвалі Патріаршого Собору Воскресіння Христового — головного храму Української греко-католицької церкви, розташованого на лівобережжі Києва.
“Перші три дні війни ми боялися вийти з дому. З чоловіком і трьома дітьми живемо на окраїні Києва в напрямку Ірпеня. З вікна своєї оселі я бачила танки, я бачила, як пролітають послані російським окупантом, щоб знищити нас і нашу столицю, ворожі ракети, я бачила вибухи, які вони спричиняли. Тоді ми вирішили, що краще зустрінемо смерть в рідній церкві з близькими нам отцями й парафіянами. 37 днів ми прожили там в молитві й очікуванні загибелі, без речей, без можливості помитися й змінити одяг. Кожен відхід в туалет з ліхтариком і телефоном в руках на випадок завалів міг стати прощанням з найріднішими".
Жінка розповідє, що вони лишились оcтанньою родиною, яка не покинула підвал церкви. Їх вмовляли виїхати за кордон, але Катерині дуже важко було розлучитись з чоловіком. Тому що 24 роки подружнього життя була пліч-о-пліч з ним.
"А тоді Господь підказав мені уві сні, що ми з дітьми знайдемо надійний сховок тільки в іншій церкві. Коли ж отримали запрошення від кошицького Собору Різдва Пресвятої Богородиці, вирішили, що поїдемо до Ужгорода, а звідти автобусом до Кошиць. Чоловік повернувся захищати наше місто, нашу церкву, піклуватися про наших батьків. У той автобус ми заледве встигли забігти, через те що потяг запізнився на кілька годин. У Кошицях нас поселили до квартири, де ми вперше, за понад 5 тижнів, спали на ліжку. Ці безпека і комфорт здавалися чимось нереальним. Проте навіть після трьох тижнів я здригаюся тут від звуку кожної сирени швидкої допомоги в місті”.
Кардинал підійшов до Катерини та її дітей, щойно вона закінчила розповідь, й обійняв їх усіх.
Під час пригощань у церковнім дворі він обіймав й інших українців, з багатьма встиг поспілкуватися.
Роблю що можу во славу Божу і в допомогу українцям
Галина Куциняк під час літургії чарівно співала, а вже надворі поділилася власною історією. 24 лютого, в перший день війни, пані Галина їхала зі Запоріжжя, де прожила півтора роки до того, допомагаючи греко-католицькій парафії в запорізькому храмі Матері Божої Неустанної Помочі, до рідного Славська. Квиток додому був куплений заздалегідь. Пані Галина не могла уявити, що він стане для неї евакуаційним. Як і те, що вона невдовзі приєднається до Української місії в Кошицях.
“25 років я пропрацювала вчителькою християнської етики та музики. А тепер вже п’ятеро моїх учнів зі Славська загинули на фронті, захищаючи рідну Україну… Зараз моє місце тут. Роблю що можу во славу Божу і в допомогу українцям”.
Леся Носенко на початку війни приїхала з Ужгорода з наймолодшим сином до своїх старших дітей, які навчаються у Словаччині. Як вправна українська господиня, усіх гостей цієї зустрічі вона пригостила приготовленими власноруч смаколиками. А один із нью-йоркців роздав нашим дітям американські цукерки, які для української малечі передала в торбинці його донька.
Так зустріч американських католиків з українцями в словацьких Кошицях стала обміном досвідами, гіркими й щасливими враженнями, обіймами та культурними традиціями.
