Анна Костецька працює офтальмологинею у одній з братиславських клінік. (джерело: фото з архіву Костецької)
Aгресія Росії проти України через загрозу життю й безпеці змусила багатьох українців шукати прихистку за кордоном. Словаччина одна з найперших підставила плече нашій країні, адже прийняла й приймає, допомагаючи облаштувати життя українцям.
Анна Костецька – лікарка-офтальмологиня з Києва – одна – таких. Прагнучи вберегти життя дітей, передчуваючи погіршення ситуації, жінка поїхала до Словаччини на початку війни.
Ми зустрілися в одному з торговельних центрів Братислави, не бувши попередньо знайомі, та я чомусь її одразу впізнала. Тендітна зворушлива молода жінка, водночас внутрішню силу вона випромінювала досить потужну.
Я з радістю пишу про українців у світі, зокрема в Словаччині, бо моя нація відкрилася для мене абсолютно новою, неймовірно талановитою.
- Коли і що саме спонукало вас поїхати з України?
- 24 лютого стало днем страшних сирен і жахливих новин. Ми зібрали речі й поїхали зі столиці до знайомих в Ужгород. Там я зрозуміла, що мої діти просто сидять і постійно чекають цих сирен та часу, коли слід сховатися. Розуміла, що так питання зі школою та дитсадком можна закрити, тому краще поїхати за кордон. Але, зізнаюся, було важко, бо чоловік залишався в Україні.
- З чого розпочалося ваше життя в Словаччині?
-Відразу вирішила для себе, що ходити на “Úrad práce” (управління, де реєструють щомісячну фінансову допомогу - ред) я не буду. В Україні я досягнула певного рівня як особистість та як фахівчиня. Усі медичні працівники, зокрема лікарі, мають пройти стажування й засвідчити свою кваліфікацію, щоб працювати у Словаччині. Насправді це випадок долі та бажання. Адже я усвідомлювала, що здатна працювати, бо я молода людина, в мене є діти, яким потрібна. Це ті речі, які й спонукали шукати роботу. Коли ти маєш чіткий запит, то, безумовно, отримаєш відповідь. Я почала ходити різними оптиками та амбулаторіями. Усюди говорили – “ні, нам не потрібно”. Я дещо втратила надію, але якось гуляючи з донькою, ми зустріли подружжя — дружина офтальмологічна медична сестра, а чоловік - фармацевт. У спілкуванні вони висловилися, що хочуть допомогти українській лікарці з роботою. Розповіли, що мають знайомого хірурга, згодом поспілкувалися з ним, і в такий спосіб я отримала роботу в Братиславі. Володію англійською, натомість не знала словацької. Але я відповідальна до роботи, тож взялася вивчати й словацьку мову.
- Чи схвалили ваші документи в Міністерстві охорони здоров’я Словаччини?
- Так, я звернулася до Міністерства охорони здоров’я, де затвердили мій диплом і надали дозвіл на роботу стажисткою протягом 18 місяців. Упродовж цього часу мушу скласти іспит із загальної медицини, підтвердити свою кваліфікацію. 2006 року я закінчила університет, відтоді спливло чимало часу, і такий іспит, тим паче словацькою мовою, дещо мене бентежить. Не можу сказати, що мені так просто все далося. Я ходила "хвостиком" за лікарями, які приймали пацієнтів. Багато спостерігала за роботою словацьких колег і з часом почала розуміти весь процес огляду.
- Чим відрізняється процес діагностики в Україні та Словаччині?
- Лікарня, де я працюю, високого рівня та з сучасним обладнанням. Є розбіжності в страховій медицині. В Україні ми не мали такої страхової медицини.А тут є певні правила, за якими пацієнта відправляють на операцію. Мають бути певні підтвердження діагнозу, а також нагальної потреби в операції. В українській приватній клініці можна ж прооперуватися, не чекаючи погіршення показників, не вдаючись до додаткових зусиль. На мою думку, це є плюсом української медицини, адже не втрачається час, не погіршується зір або інший показник здоров’я.
(джерело: з архіву Анни Костецької)
- Що допомагало вам вчити словацьку мову?
- Допомогла робота в клініці. Хірург сказав персоналу, щоб розмовляли з українською лікаркою словацькою мовою. Я намагалася впоратися, часом розмовляла англійською, часом словацькою, натомість щодня з 7 години до 15:30 слухала розмовну словацьку мову. Після роботи вивчала курс словацької мови для лікарів (у Словаччині є безоплатні мовні курси для лікарів, двічі на тиждень лікарі збиралися в Zoom і там їм викладали якусь тему-ред.).Відчула, що не одна. Є такі ж лікарі теж, які стараються у Словаччині, вони не поїхали далі, приміром, до Німеччини. Тут і мова досить схожа, менталітет близький, добрі люди. У лікарні, в якій працюю, дуже добрий колектив. Я не отримаю великих грошей, мені вистачає, щоб заплатити за житло.Натомість відверто кажучи, із задоволенням ходжу на роботу.
- Чи приходять лікуватися українці до вашої клініки?
- У клініці через мовний бар’єр мені спочатку не давали займатися з пацієнтами. Тому, щоб хоч якось почати спілкуватися чи бути перекладачем для іноземців, я для українців створила оголошення у соцмережі про те, що працюю у братиславській клініці "Vesely Očná Klinika".З часом почали приходити люди. Було дуже приємно, коли прийшла жінка і сказала, що знайшла мене через оголошення. Це мене надихає, бо ми намагаємося допомогти українцям і дає є відчуття “спільної руки” в такий важкий час.
- Ким ви бачите себе у майбутньому?
-Ще працюючи у Києві я мріяла працювати хірургом. Але певні ін’єкції, лазерні маніпуляції мені теж цікаві, і цей напрям в офтальмології, я гадаю, перспективний.
- А як щодо місця проживання в майбутньому?
- Моє майбутнє в Україні, натомість життя часом вирішує по-своєму, і людині доводиться прийняти певні обставини.
- Що ви хотіли побажати нашій країні? Що ви хотіли б сказати людям, які читатимуть про вас у Словаччині, в Україні?
- Хотіла б побажати, щоб кожен українець відчував наш спільний дух. Звісно, я зичу Україні перемоги! Я хочу подякувати Європейському Союзу за підтримку і допомогу. Що не відвернулися. Хочу побажати безумовної перемоги! Ми мусимо перемогти, бо немає у нас іншого виходу. А ще ми показуємо світові, які ми талановиті. Ми себе недооцінювали, коли жили вдома. А тепер усі знають про Україну!
