Українським школярам важливо почуватися своїми

Кілька років тому я приїхала до Братислави як туристка, планувала також відвідати місто Кошиці, але не встигла. Склалося так, що тепер Кошиці стали для нас з донькою затишним прихистком у страшний і небезпечний для України й Європи час. Словаччина гостинно надала нам дах над головою, дитсадок для доньки, мені можливість працювати й допомагати іншим біженцям через волонтерство. Відтак можу зблизька спостерігати за життям наших людей, зокрема дізнатись, як українські діти вчаться у словацьких школах.

Не всі школи і дитсадки готові прийняти дітей-біженців, особливо у великих містах, де концентрація українців найбільша. Міністерство освіти Словацької республіки створило веб-сторінку українською мовою з переліком вільних місць у школах та дитсадках по всій країні. Згідно цього сайту зараз у дитсадках Кошиць нема жодного вільного місця й лише по кілька у початковій та середній школах. Більшість освітніх закладів уже прийняли чимало українських дітей. Ще кілька тижнів тому ми телефонували в найближчі дитсадки, але вже тоді нам відмовляли.

Моніка з Кошиць гостинно нас запросила жити до своєї квартири і стала для нас дорогою людиною. Завдяки Моніці мою доньку Софію взяли в групу дошкільної підготовки повного дня при церковній школі блаженної Імельди.

Навчання дітей

В Україні небагато церковних шкіл, тому українські мами не звикли до такої форми освіти і тут воліють віддавати дітей в загальні школи. Їхні побоювання даремні, адже церковні школи насправді мало відрізняються від решти, натомість виховання в дусі християнських цінностей допомагає дітям швидше відчути себе частиною великої дружної родини. Спільна молитва справляє терапевтичний ефект на, травмовану війною й вимушеним переїздом, дитячу психіку.

Більшість українських сімей, які знайшли собі тимчасовий прихисток у Словаччині, вирішують питання освіти в один з трьох способів: або їхні діти продовжують дистанційне навчання в українських школах, або їх зараховують до словацьких шкіл (адже навчання дітей від 6 до 16 років тут є обов’язковим), або поєднують дистанційне навчання в українській школі з відвідуванням частини основних чи позакласних занять словацької школи.

15-річну Валерію з Кривого Рогу прийняли до гімназії Мілана Растіслава Штефаніка в Кошицях. Дівчина ходила на уроки кілька днів, але потім вирішила зосередитися на онлайновій формі навчанні в своїй українській школі, щойно та відновила дистанційну освіту.

“У мене не було жодних проблем у комунікації зі словацькими однокласниками і вчителями, всі вони дуже тепло мене прийняли, у всьому допомагали. Проблема в тому, що це школа з поглибленим вивченням російської мови, а я не хочу спілкуватися нею. В інтер’єрі гімназії багато російської символіки, в оточенні якої мені стає зле. Ми домовилися з директором, що я приходитиму лише для вивчення словацької та соціалізації з однолітками англійською мовою. Англійською я добре володію й спілкуватися якою мені значно приємніше, аніж мовою російських агресорів, жорстокість яких й змусила мене тікати з рідного дому”.

Це перегукується з тим, що розповіла мені 11-річна словацька дівчинка Міхаліна Б. Донедавна її клас в Кошицях вивчав російську. Проте у березні школярі організували протест. Вчитель підтримав ініціативу своїх учнів вивчати натомість українську мову. Міхаліна похизувалася кількома фразами: “Привіт! Вітаємо в Словаччині! Українці – наші друзі”.

У перші дні донька вивчила чимало словацьких слів

Моя 5-річна донька - білінгва, їй легко говорити зі старшими школярами й дорослими словаками англійською. З однолітками вистачає української, жестів і тих словацьких слів, запас яких вона поповнює щодня, а також інтуїції — граючись, діти здатні порозумітися значно ефективніше за дорослих. Коли до неї звертаються російською, Софійка не розуміє. Для неї це незнайома іноземна мова. Першого ж дня в дитсадку донька вивчила багато нових словацьких фраз. Сподіваюся, вже за кілька тижнів вона говоритиме нею вільно. Я намагаюся встигнути за нею. Вдома у Львові ми неодмінно продовжимо вчити словацьку мову і будемо нею спілкуватись.

Щоб українську дитину прийняли до словацького навчального закладу, потрібно лише надати документи про отримання тимчасового прихистку і довідку про огляд у педіатра. Словацькі педіатри просять довідку від сімейного лікаря чи педіатра в Україні про проходження обов’язкових вакцинацій.

Біженка Вікторія Сашкова розповідає, що медична картка її доньки Дарини залишилася у поліклініці рідного Краматорська, забрати її під час евакуації з міста можливості не було:

“На щастя, батько Даринки зумів зробити копію записів про всі отримані щеплення. Це спростило процедуру проходження медогляду тут.”

Більшість дітей приймають до того ж класу, в якому вони навчалися в Україні, інколи роблячи винятки.

Данило з Івано-Франківська вдома ходив до 3-го класу, а в Кошицях його прийняли до 4-го. Тут навчається його словацький друг Станко, батьки якого прийняли сім’ю Данила у своєму домі.

“Йому складно з математикою, адже в українському 3 класі вони оперували тризначними числами, а тут вже з чотиризначними. Але ми з директором школи порадилися і вирішили, що підтримка Станка, з яким вони багато часу проводять разом удома і встигли здружитись, значно важливіша для емоційного й психологічного комфорту мого сина. У нього швидко з'явилися нові приятелі в класі, тому переводити його деінде було б зайвою травмою”, — ділиться мама хлопчика Наталія.

Словацькі однолітки ставляться з розумінням

16-річний Микита з Києва розповідає, що найважчий виклик для нього зовсім не мовний бар’єр, бо коли трапляються спотикання в словацько-українській розмові, підлітки переходять на англійську.

“Прокидатися о 6 ранку здавалося чимось нереальним для мене. Вдома уроки починалися о 9 годині, до школи мені йти менше 5 хвилин, я рідко прокидався раніше 8:30. А тут ми живемо в передмісті й до школи доводиться їхати на 8:00, до того ж з пересадками. Спершу було нестерпно, але зараз я майже звик. Мені подобається моя нова школа. Словацькі однолітки ставляться з розумінням, бо кожен уявляє, наскільки жахливо їхати з дому, розлучаючись з татом, з друзями. Я хотів залишитися з татом і допомагати йому в теробороні. Але він умовив мене їхати, бо треба піклуватися про маму і молодших брата й сестру. Нові друзі-словаки співчувають, але ставляться як до рівного, це для мене дуже важливо. Вчителі так само допомагають адаптуватися без надмірної поблажливості. Вдячний їм за це.”

Моя донька Софійка вдома теж прокидалася пізно, а тепер радісно вистрибує вранці з ліжка, щоб поспішати в любу їй школу до друзів.

Майже всі українські школярі, що навчаються зараз в школах Кошицького краю, розповідають, що залюбки тут ходять до школи. Підтримка вчителів та приязнь однолітків допомагає дітям відволіктися від тривожних думок про близьких, які залишилися в Україні, батьків, які захищають рідну землю заради їх майбутнього.

Юлія Баір - журналістка зі Львова, яка через війну в Україні разом з донькою була змушена переїхати до Словаччини. У матеріалах журналістка описує своє теперішнє життя в місті Кошиці.