Потягом, автівкою, автобусом: як найкомфортніше перетнути кордон з Україною

Влітку до вибору транспорту, яким вирушаєш у мандри, треба ставитися з особливою розважливістю. Особливо, якщо під час поїздки не оминути перетину кордону, а надворі +35.

Літо – час відпусток. Але війна відпусток не визнає. Тепер найбільшою втіхою для українських переселенців є можливість повернутися додому. Навіть якщо поки не назовсім. Навіть якщо тільки тимчасово: у неуникних і часто не особливо радісних приватних справах з державними установами, банками, лікарями тощо.

Навіть якщо не в рідні місця, а в прикордонні області – саме українське повітря лікує й наснажує, знаю це з власного досвіду. А якщо є можливість зустрітися там з рідними, які залишилися в Україні – це особлива душевна втіха. Часто заради цього чимало українських переселенок й перетинають кордон – зустрітися з коханим, а діти – з татом.

У різних людей різні мотиви й плани на поїздку, проте кожній і кожному хочеться пережити дорогу й митний огляд якомога легше. Тож який транспорт ми обираємо, щоб перетинати українсько-словацький кордон, чому саме і як цей вибір корегує спекотна погода та безлика бюрократія?

Потягом до Чопа

Interior of new IC trains. (джерело: TASR)

У мандрівку з Кошиць до Ужгорода я з донькою вирушила залізницю, адже це найнадійніший та найкомфортніший особисто для мене вид транспорту. Виїжджали до Чопа раненько – о 5:13. Нелегко прокидатися о четвертій ранку, проте ранкова свіжість компенсує всі інші дискомфорти.

Для тих, хто любить поспати, є потяги ополудні або о 15-ій годині. Автобуси в Кошицях починають ходити з 4:30, тож доїхати до вокзалу нема проблем. Донька спокійно досипала у потязі півтори години до самого кордону, поки я роздивлялася красу за вікном.

У прикордонній Чєрній-над-Тисою довелося вийти і пересісти з європейської вузькоколійки до українського ширококолійного вагона, який повіз нас до Чопа. Їхали ми зовсім коротко, впродовж цього часу словацькі прикордонники з вівчаркою пройшли вагоном й проставили штампи у паспортах. Ось ми і в Чопі.

Близько двох годин дороги, жодних черг на кордоні – настільки зручно перетинати кордон у потязі. Зі станції в Чопі йдуть потяги до Києва, Львова, інших українських міст. Нам треба було до Ужгорода – це ще близько півгодини автобусом, які вирушають від залізничної станції кожні 20 хв.

Півтори години на пекучому сонці

Ілюстративне фото (джерело: Ján Krošlák)

Через невідкладні справи в Ужгороді ми не встигали на зворотній потяг, тож вирішили спробувати вперше перетнути КПП автобусом (на початку війни ми переходили кордон пішки) – і дуже пошкодували. Рушили з автовокзалу о 17:00. О цій годині було ще нестерпно спекотно. Проїхавши хвилину-дві ми зупинилися перед КПП. Автобус став, вимкнулися кондиціонери, які ще не встигли й запрацювати як слід, всередині поменшало кисню й більшість пасажирів висипали на сонце, намагаючись тулитися ближче до автобуса заради невеличкого затінку. Перед нами зовсім нема черги, проте водій пояснив, що не можемо рухатися далі, поки нас не запросять. “Запросили” на довге очікування перегляду паспортів аж через півтори години, впродовж яких ми з донею встигли випити весь запас води, який я помилково вважала достатнім. Те саме коїлося й в інших пасажирів. 10-річному хлопчику із Запоріжжя стало зле, його посадили на землю й почали поливати залишками дорогоцінної рідини.

Я здогадалася набрати в порожні пляшки води з мийки в туалеті й обливала нас з донькою, аби хоч трохи легше було пережити немилосердне очікування. На питання щодо причини затримки прикордонники відповіли одним словом – “перезмінка”.

Поїздка за 17 євро

Martin Michlik volunteered at the border on March 10-12. (джерело: Martin Michlik)

На словацькому боці довелося витягувати з багажного відділення всі речі. Зайшли досередини, отримали печатки в паспорти. А наприкінці стрічки огляду багажу працівників нема – теж “перезмінка”. Чекали ще понад півтори години в невеликому задушливому приміщенні з купою речей на собі, наскрізь промоклі від поту.

“Ми вже втретє автобусом через словацький кордон. Тяжко, але нема іншого вибору, хотіли додому ненадовго. З Кошиць нам не вистачило квитків на автобус о 8 ранку, довелося чекати наступного, але тоді хоч не стояли так довго на кордоні”, – розповідає Тетяна Власюк з Хмельниччини.

Жінка дивується, коли розповідаю їй про потяг Кошиці-Чоп. Каже, її сім’я про нього не знала. До розмови приєднуються інші пасажири, більшість з яких не знали про цей залізничний маршрут, тому й обирали прямі автобуси до Ужгорода.

Ті, хто подорожують власним авто, читають форуми автомобілістів і зазвичай знають, що найпростіший і найшвидший спосіб перетнути кордон власним автом – через КПП в словацькій Ублі та українському Малому Березному.

“Першого разу мені здавалося, що їхати через Ублю до Ужгорода – це робити зайвий гак. Але запитала людей на сторінці “Українці в Кошице” в фейсбуці. Багато людей відповіли, радили їхати саме так, адже там значно менші черги й рухаються вони швидше, ніж на інших КПП. У мене діти двох і чотирьох років, тривалість перетину кордону в таку погоду для нас ключова. Останнього разу в середині червня переїзд через КПП “Убля – Малий Березний” зайняв не більше години. Їздили бачитися з татом двічі від початку війни, зупинялися на кілька днів в Ужгороді. Попри те, що всюди наголошують, що житла в Закарпатті зараз не зняти, ми орендували квартиру без проблем. У кінці липня знову плануємо зустрітися – відсвяткувати разом третій день народження доньки. Без сумнів, їхатиму через Ублю”, – ділиться Валентина Берегова з Дніпра.

Залізничний квиток Кошиці – Чєрна-над-Тисою безкоштовний для українців. Дорослий і дитячий квитки звідти до Чопа коштували 3,50 євро.

Автобуси з Кошиць до Ужгорода коштують 8-12 євро залежно від перевізника.

У сумі поїздка з Кошиць до Ужгорода обійшлася близько 17 євро.