Коли тобі 21 рік у Словаччині, ти вчишся в університеті. Коли тобі стільки ж в Україні, то твоє життя закінчилося, каже Дар'я

Дарії Отрешко 18 років, а у вересні виповнитися вже два роки, як вона приїхала до Словаччини. Вона зовсім не планувала сюди емігрувати. Рішення за неї прийняла мама. Далі все відбулося швидко: за два тижні вони подали документи до університету, і Дашу прийняли до Банської Бистриці на спеціальність "міжнародні відносини".

Дівчина родом з міста Кременчук.

"Моє рідне місто гарне та дуже мені подобається, хоч воно і невелике, але Банська Бистриця ще менша. У Кременчуці все добре розвинуто, маємо й університет, гарну природу, є всі можливості для праці та відпочинку", - розповідає Даша.

Цирк і міська рада

У дитинстві Дарина мріяла працювати в цирку, згодом хотіла стати продавчинею, психологом та мером міста.

"Я читала книжку з психології й давала консультації іграшкам. Я ще навіть не вміла писати, а вже заповнювала начебто документи в мерії, а бабуся з дідусем досі це зберігають", - згадує вона.

Дівчина щодня займалася танцями протягом дванадцяти років, але потім вирішила для себе, що танцюватиме лише у вільний час. Даша вивчала англійську та німецьку мови, але не хотіла бути вчителькою, як її мама, яка порадила їй стати перекладачем. Даша розглядала можливість вступу до університету у Львові або на вивчення міжнародних відносин у Київському університеті імені Тараса Шевченка.

"В українських університетах дуже суворі вимоги до кандидатів. Я добре володію українською та англійською мовами, змогла б вивчити історію, але в математиці я не була настільки впевненою. В Україні й тут, у Банській Бистриці, ця галузь досить відрізняється. В Україні ви отримуєте спеціальність перекладача, більше вивчаєте мову, дипломатичні відносини, а тут ми вивчаємо більше дипломатію, політику, історію, географію", - пояснює Дар'я.

Matej Bel University (джерело: Sme)

Мама вирішила: Нехай Даша їде

У Кременчуці у дівчини залишилися мама, тато, бабуся, дідусь і кілька друзів. "Хлопці, яким ще не виповнилося 18 років, поїхали, а ті, кому вже виповнилося 18, залишилися і працюють. У них вже не було можливості виїхати. Дівчата виїжджали в Польщу, Німеччину, Чехію або Швецію", - розповідає Дар'я.

"Моя тітка, яка живе в Австрії, сказала, що нам треба терміново виїжджати. Моя мама сказала, що нехай Дашка їде, але я залишаюся тут, у мене є робота, сім'я, квартира, і я не хочу звідси виїжджати. Я не хочу це все залишати", - згадує Дар'я про те, як на батьківщині виглядало остаточне рішення про її переїзд.

Даша щодня стежить за тим, що відбувається вдома, щодня слідкує за новинами в телеграм-групах. Дівчина розповідає, що кожного дня в Кременчуці лунає від 10 до 20 повітряних тривог, але безпосередньо в місті вибухів і серйозних обстрілів немає, хоча час від часу над містом літають шахеди (прим. ред. - іранські ударні безпілотники, що використовуються російською армією).

"Мої батьки надсилають ці відео з моторошним звуком від шахедів, - каже Дар'я. - Я не знаю, як їм допомогти та від цього мені стає ще гірше", - розповідає вона.

Daria Otreshko is a Ukrainian student living in Banská Bystrica, central Slovakia. (джерело: Elizaveta Blahodarova)

Тобі 21 рік і твоє життя вже закінчилося

Мама Дар'ї - Ольга, вчителька англійської мови, а батько працює автомеханіком. Даша приїжджає додому раз на пів року, після сесії.

"Кожного разу, коли я приїжджаю додому, я купую дві кави за п'ять євро, а не одну, як тут, я з радістю підтримую українську економіку, багато людей переїхали сюди з Харкова і відкрили власний бізнес, наприклад, ресторани, це теж сприяє розвитку економіки. Люди намагаються жити, а це головне", - так вона описує свої поїздки додому.

Вона додає, що часто чує думку, що якщо в країні війна, то всі повинні працювати тільки на армію. "Але треба працювати й на себе, і знаходити час для відпочинку, але, звичайно, не забувати, завдяки кому ти зараз живий", - розмірковує Дар'я.

На початку війни Дар'я була переконана, що все буде добре й Україна швидко переможе. Вона й досі в це вірить, але не знає, коли буде перемога. Її старший брат відправився воювати на фронт. Зараз йому 32 роки і він вже деякий час перебуває вдома на лікарняному.

Брат був на передовій, а вдома поділився пережитим, що шокувало Дарину. "Мій брат не був військовим, він був звичайним хлопцем, який закінчив школу, а потім працював у магазині консультантом. Коли почалася війна, він пішов добровольцем і через два місяці його покликали на фронт", - розповідає вона. Дівчина додає, що вдома брат також розповідав про те, як бачив, як на фронті вбивали його друзів.

Сьогодні її брат повернувся на війну, але вже не на саму передову. Детальніше Даша не може нам розповісти.

"Ось я дивлюся тут, у Словаччині, тобі 20 років, ти тільки вступаєш до університету, а в Україні тобі 21 чи 22, але твоє життя вже скінчилося, і це страшно", - каже вона.

Коли немає майбутнього

Дар'я також розповідає, що особисто знає дівчат з Кременчука, друг яких пішов до армії у 19 років, навчаючись на військовій кафедрі. Нещодавно він загинув у боях на Донеччині, підірвавшись на міні. "У місті всі співпереживали, це був шок, ніхто цього не очікував, адже він був дуже молодий", - розповідає він.

"Я також дуже переживаю, коли бачу на відео дітей, які втратили тата або не бачили його дуже довго, або жінок, які говорять про те, як їм не вистачає того, хто помер і, очевидно, не повинен був померти", - каже вона.

Люди намагаються допомогти, каже вона, і вона бачить благодійні збори щодня, але, за її словами, песимізм зростає. У місті люди звикли до повітряних тривог, але багато хто не бачить майбутнього, а деякі вважають, що все так і залишиться до кінця їхнього життя. Люди не мають можливості це змінити. Війна вже обійшлася кожному великими втратами сил, а країні - великими грошима.

Однак батьки Дар'ї поки що непогано справляються з ситуацією. Мама каже, що лише Даша у неї в Банській Бистриці, а в іншому все залишається як і раніше. Тато навіть не думав виїжджати. Дівчина пояснює, що батьки налаштовані на життя і подальше існування в Кременчуці.

Куди насамперед завітала Дар'я у Словаччині? У МакДональдз

Дорога до Словаччини зайняла у Даші два дні. Вона вже прийняла той факт, що залишає Україну та вже з нетерпінням чекала на Банську Бистрицю. Вона дізналася, що туди також їде її однокласниця Діана, з якою вони прожили разом перший рік у новій країні.

Разом з мамою, подругою та її матір'ю Даша близько 20 годин їхала до Львова, а звідти до Ужгорода. "Це був мій перший раз, коли я опинилася в західній частині Батьківщини. Українська мова тут зовсім інша. Мій хлопець родом звідти, і для мене це був досвід - жити в одній Україні з такими різними культурами та мовами", - розповідає вона.

У неї була одна валіза і п'ять сумок, - сміється Даша. Від кордону вони їхали з кількома студентами в мікроавтобусі. Там вона попрощалася з мамою. До гуртожитку приїхали об одинадцятій годині вечора. "З нашими новими друзями, двома хлопцями, ми пішли до Мекача ( прим. ред. Mekáč - розмовна версія назви "Макдональдз" у словацькій мові ). Ми дружимо й досі", - згадує вона про свої перші втомлені кроки новим містом.

Коли мама повернулася в Україну, почалося справжнє "доросле життя". Даша сміється, що якби вона знала, що на неї чекає, то не раділа б так сильно. Раніше вона не знала, як це - готувати їжу, втомлюватися, а потім знову йти на роботу.

Студентка поєднує дві роботи: викладає німецьку мову маленьким дітям і працює офіціанткою в кафе. "Мені дуже подобається навчати дітей, та й моїй мамі це імпонує, адже я вдосконалюю свої знання іноземної мови й ще можу когось цьому навчити", - каже Дар'я.

Перший семестр в університеті був для неї складним. Вона не розуміла, що вивчає, причому як через мову, так і через сам навчальний матеріал. Зараз все набагато краще. Даша із задоволенням ходить на лекції та планує розвиватися в обраній сфері діяльності.

Daria Otreshko (джерело: Elizaveta Blahodarova)

Друг Марк

"Однозначно університет асоціюється у мене зі словаками", - розповідає Даша, відзначаючи, що їй подобається, як її одногрупники ставляться один до одного, що у них є своє товариство. Також приємним спогадом стала їхня поїздка до Брюсселя, де вони щиро подбали про неї, щоб вона не загубилася у великому місті.

І тут вона згадує про Марка. Він словак та вони разом навчаються. Коли Дарина була новенькою в університеті й ще не знала словацької, то він намагався говорити з нею російською. Дівчина згадує, як вони разом пекли млинці та допомагали один одному в навчанні. "Він дуже хороший, він також допомагав українцям, він був першим словаком, якого я зустріла. Я помітила, що він намагається зрозуміти мене і приймає мене", - розповідає вона про свого друга і його значення того, як він допомагав їй комфортно почуватися в новій країні.

Проте вона визнає, що у Словаччині все може бути й зовсім навпаки. Даша зізнається, що сьогодні має близькі стосунки переважно з українцями у своїй невеликій "бульбашці". Дівчина вірить, що з часом це зміниться на краще.

І що з того, що я - українка? Це не привід для жартів

"Якщо хтось каже мені, що я українка в негативному контексті, то мені одразу стає неприємно. Я зіткнулася з цим на роботі та звільнилася, а потім мені подзвонили й перепрошували. Сказали, що це був жарт. Ми, українці, ставимося до цього серйозно. Не думаю, що національність може бути підставою для насмішок", - описує вона свій неприємний досвід.

Цей випадок зачепив Дашу, і вона каже, що є люди, на яких це може вплинути ще сильніше. Наприклад, якщо хтось родом з Харкова чи Херсона і виїхав через бойові дії та вибухи, які вони безпосередньо пережили, для них це може бути ще більшою душевною травмою. "Зрештою, я все одно змирилася з цим. Я проговорила все погане в голові, але ви будьте обережними зі словами, які говорите незнайомцям", - каже вона.

"Так, я іноземка, але я не хочу відчувати себе тут чужою. І навіть після двох років перебування в Словаччині, мені постійно нагадують, що я українка, або починають мене виправляти в граматиці чи лексиці. Коли це роблять доброзичливо, то я непроти, але якщо це в тому сенсі, що, мовляв, ти тут два роки, а говорити ще не вмієш, то це неприємно", - розмірковує Даша.

Своєю чергою вона зазначає, що українці повинні вивчати словацьку мову і не розуміє тих, хто не пробує спілкуватися зі словаками або брати участь у новому суспільстві.

Брюссель, Кіпр, вибори та словацькі політики

Даша намагається залучатися до словацького суспільства. Наприклад, вона була на програмі "Erasmus" на Кіпрі, де дізналася, що навіть як українка може пройти стажування в Європарламенті, наприклад, у сфері культури. Українка також була в Страсбурзі як волонтерка Європарламенту в Словаччині. Студентка подала заявку й успішно пройшла. "Це було одне з найкращих стажувань, мені дуже сподобалося, воно мене дуже мотивувало. Спілкування, дипломатія або неурядові організації - все це мені імпонує", - каже Дар'я.

Крім того, дівчина додає, що бачить багато можливостей і прагне долучитися не лише до нової спільноти, а й до інших сфер свого життя.

"Я не можу голосувати, але, наприклад, я була в Брюсселі, де представляла Словаччину в кампанії до європейських виборів. Це була подія, де ми обговорювали не лише вибори, а й штучний інтелект, демократію, права людини", - розповідає вона про те, як намагалася переконати інших також піти проголосувати. Українська студентка також робила пости про перебіг виборчої кампанії в інстаграмі.

На запрошення студентів університет, де навчається Дар'я, відвідали тодішній депутат Європарламенту Владімір Білчик та колишній прем'єр-міністр Людовіт Одор.

The seat of the European Commission in Brussels. (джерело: TASR/AP)

Увімкнені сповіщення про сигнали тривоги

Дар'я думає про війну щодня, навіть у Бистриці вона не вимикає оповіщення про повітряну небезпеку. "У мене включені повідомлення про небезпеку. Я видалила додаток, який кожного разу дзвонить і нагадує йти до бомбосховища, але я продовжую отримувати сповіщення про ракетну небезпеку", - розповідає українка. Дівчина пояснює, що не видаляє саме цей додаток через рідних, бо потім вона їм пересилає сповіщення о повітряній тривозі.

Даша боїться, що вимкнувши сповіщення пропустить щось важливе. "Це мій головний страх. Хоч я і не читаю новини щодня, але я стежу за цими повідомленнями в моєму місті", - розповідає студентка.

Коли вона читає погані новини з дому, каже, що в першу чергу злиться. "Я пишу гнівні повідомлення в групи в Телеграмі. Знаю, що це нічого не змінить, але мені потрібно виплеснути емоції. Потім я намагаюся підтримати Україну, надсилаю гроші на армію і найголовніше - намагаюся заспокоїти себе, сказати собі: я тут, зі мною все гаразд, я підтримую тих, хто там. Я дзвоню батькам, друзям, кажу їм, що вони важливі для мене, що я турбуюся про них", - розповідає Даша про те, як вона піклується про своє психологічне здоров'я й водночас дбає про інших.

Daria Otreshko (джерело: Elizaveta Blahodarova)

З навушниками під час вибуху

Влітку 2022 року, через пів року після початку війни, Даша перебувала вдома. "Я йшла в навушниках і земля почала трястися піді мною. Я почула вибух у торговому центрі та забігла в укриття, а мама була в іншому місці міста", - згадує вона про вибух у Кременчуці. Вона каже, що не було можливості зателефонувати з бомбосховища, а всередині були вагітні жінки, які плакали й кричали. "Я ніколи не забуду цю мить", - каже вона, додаючи, що до подібних переживань можна віднести й моменти, коли вони ховалися у ванній під час обстрілів на початку війни.

Місто, до якого вона повертається, вже відрізняється від того, з якого вона поїхала. "Для мене це місто складається з людей, але тепер, коли я приїжджаю сюди, я нікого не знаю, раніше я зустрічала п'ять-шість знайомих на вулицях. Маленькі діти стали підлітками", - розповідає вона, описуючи, як війна змінила її рідне місто.

Однак, за її словами, батьки не змінилися. Вона намагається телефонувати їм якомога частіше. Війна, звичайно, вплинула на них, але вони намагаються цього не показувати, щоб це не вплинуло і на Дашу. Навіть коли вона дзвонить і питає, чи все гаразд, вони кажуть: "Ти про нас не хвилюйся, ти краще за себе думай".

"Вони люблять мене так само сильно, а я їх не менше, а може, навіть більше", - підсумовує вона.