Майстриня з лялькою (джерело: Facebook/Svetlana Martynovskaya )
Коли 51- річна Світлана Мартиновська з сином вимушено покидала рідний Вознесенськ Миколаївської області через війну, жінка в останній момент поклала до валізи зразки швейних викрійок. Ці паперові схеми були ніби частиною її життя, каже українка, згадуючи свої відчуття, як пережила у березні минулого року.
Вже понад десять років за розробленими схемами Мартиновська власноруч шиє ляльки, порівнюючи створення іграшок з народженням нового життя. Адже своє хобі вона відкрила ще під час вагітності, 13 років тому, і саме сина Нікіту зараз вважає своїм натхненником.
Переїхавши до Словаччини більш ніж півтора роки тому, не залишила жінка й свою любов до пошиття іграшок, тому все обладнання їй передали з України до Тренчина, де зараз вона проживає разом з сином. Хлопець професійно займався плаванням в Україні, тому не полишив його і по переїзді до Словаччини. В Україні залишилася донька Мартиновської, зять та двоє онуків.
У подкасті ви почуєте їх зворушливу історію переїзду, адже жінка рятувала життя не лише свого сина, а й інших дітей, про нову роботу у Словаччині, ляльок з душею та віру в позитив понад усе.
Новини зі Словаччини: Розкажіть трішки про своє життя в Україні. Як вам вдалося виїхати до Словаччини?
Світлана Мартиновська: У Словаччину ми з сином переїхали 26 березня минулого року з міста Вознесенськ Миколаївської області. Ми до останнього часу вагалися щодо переїзду. Наше місто було окуповано 2 березня і тоді були важкі часи для нас, важкі морально.
Місто хоч і маленьке, але воно зіграло велику роль у війні, тому що через Вознесенськ йде дорога на Одесу (армія РФ вторглася у понад 30 тисячне місто 2 березня, їх прорив би означав швидке переміщення та повне оточення Одеси, а згодом й всього півдня України. У боях місто було відвойоване силами ЗСУ та ТРО). У місті зірвали міст і цей факт буквально розділив містечко на дві частини. Ми чули, як до нас долітали снаряди й були у небезпеці.
Я пам 'ятаю, коли була дуже страшна ніч. Всі жителі нашого дому були в підвалі, і я з сином Нікітою, ми чули ці вибухи й було дуже страшно, я думала, що ми не виживемо. Я не знаю яким дивом я спіймала мобільну мережу і додзвонилася до своєї старшої доньки. І так було важливо у цю хвилину сказати, що я її дуже кохаю. Я їй це сказала і це були тоді останні слова, бо вимкнувся зв'язок..
Ми пережили ніч, але було страшно виходити й складалося враження, що ніби попали у наш двір. Коли ми вийшли з підвалу, ми мешкали недалеко від басейну, було видно, що снаряд попав до басейну й осколки влетіли у наш будинок.
Тоді стояли з Нікітою посеред двору і спостерігали за тим, як мешканці покидали двір. Вранці всі зрозуміли, що це дуже небезпечно, тому люди просто сідали у машину і їхали. А ми стояли та не знали, що нам робити. Але я мала гарних друзів зі Львова і вони мені казали переїжджати туди. Я ж запропонувала це своїм знайомим, щоб вони поїхали з нами, вони відмовилися і сказали, що свій дім не покинуть.
А потім я дізналася, що вони у той день виїхали на Західну Україну. І тоді, мабуть, стався такий момент, коли я зрозуміла що сама несу відповідальність за свою родину і дітей. Діти - і моя сила, і моя слабкість, я мусила в той момент бути сильною і прийняти якесь рішення. Тому ми й виїхали.
НЗС: Ви між розмовою згадували, що їхали до Словаччини разом ще з чотирма іншими дітьми, тобто всього було п’ять дітей. Як вам це вдалося, як батьки їх відпустили?
Світлана Мартиновська разом з сином. (джерело: Facebook/Svetlana Martynovskaya )
СМ: Мій син професійно займається плаванням у Вознесенську. Ми в інтернеті познайомилися з українською тренеркою з плавання Інною Коуцькою, яка вже довгий час живе у Німеччині, і коли почалася війна вона нам пропонувала туди виїхати. Тренерка організовувала безпечний виїзд українських родин спортсменів з дітьми.
Вночі я отримала повідомлення від неї, що проєкти закриваються, бо вже багато спортсменів виїхало до Чехії, Польщі чи Німеччини, і місць все меншає, тому нам треба приймати рішення, і нам запропонували поїхати до Словаччини. Я запитала сина, чи ми їдемо, він відповів "так".
Потім мені, як мамі спортсмена, зателефонувала Оксана Ермішина, яка співпрацювала з Федерацією плавання України й сказала, що є ще діти-спортсмени, яких треба буде забрати. Оскільки чоловіків не випускають, а жінок-тренерів небагато. Я погодилася, адже частину дітей знав мій син, бо тренувалися вони разом і я знала їх батьків. Взагалі плавання займає велику частину нашого життя і син хоче будувати кар'єру у спорті.
Тому до Словаччини я приїхала з п'ятьма дітками, вони були майже всі однолітками мого сина. Трьох дітей забрала з нашого Вознесенська, потім на кордоні до нас приєднався хлопчик із Запоріжжя, а у Словаччині нас чекала ще одна дівчина з Кривого Рогу.
Спочатку ми жили у таборі для біженців, а потім переїхали у місто Пухов Тренчинського краю. Там нас зустрів словацький приватний тренер та популяризатор плавання Александр Вайда (Вайда разом з допомогою Словацької федерації плавання та небайдужих людей з початку війни змогли надати тимчасовий прихисток понад сотні плавцям з України - ред).
НЗС: По приїзду у вас було житло, як ви розв'язували це питання?
СМ: Не повірите, це так було цікаво. Ми приїхали до Пухова і жили деякий час в пожежній частині з пожежниками, там стояло багато їх нагород. Нам поставили лавки для спання, це не були повноцінні ліжка, більше схожі як в лікарні в приймальних відділеннях. Це був і важкий час, але цікавий, який ставив свої випробування і питання - хто ж ти є. Для мене це була не проблема, а скоріше завдання: "ану, Світлано, як ти справишся з цією задачею". Моє творче мислення завжди допомагало у таких ситуаціях і навіть у найгірших ситуаціях я завжди шукаю позитив, це мій девіз по життю.
Через кілька днів ми всі переїхали до гуртожитку. Я Нікіту майже і не бачила тоді, бо відразу вийшла на роботу у Тренчині, а він ходив на тренування. З лютого місяця цього року ми переїхали вже до Тренчина. Син вчиться у гімназії Йозефа Бранецького та ходить на плавання до словацької плавальної секції.
НЗС:Тобто ви їздили з Пухова до Тренчина? Це була робота за професією як в Україні?
СМ: Роботу допоміг знайти теж Александр Вайда. Я щодня вставала о третій ночі, сорок хвилин йшла пішки, а потім стільки ж потягом. Вибору у нас не було, ми не мали великих заощаджень з України, тому треба було працювати. В Україні я працювала касиром на фірмі, проводила інкасації. А зараз так скажімо я працюю з металому словацькій компанії KMF, яка спеціалізується на обладнанні з енергетики.
Спочатку я не розуміла, що я там можу робити, оскільки ця сфера мені незнайома. Але зараз я вже вмію користуватися "дрелькою" дрелью та шурупокрутом. Знову ж таки, сюди включилися й мої творчі здібності, я працюю на відділі пакування продукції, тому думаю, як краще це зробити, щоб це було гарно і безпечно.
Нас, мене і ще одну українку, на роботі гарно прийняв колектив словаків. Я чесно кажучи не думала, що це так затягнеться, поживемо місяць - та й поїдемо додому. Душею та тілом я була вдома в Україні. За три місяці Нікіта гарно вивчив словацьку мову. Були кумедні ситуації, коли йшли ми до магазину, то він вже ніби як дорослий, робив усі замовлення, бо знав мову краще ніж я. Всі запитували у сина, що він, мабуть, словак, бо так гарно знав мову, а мама українка.
Мені ж у словацькій мові допомогло розуміння, яке нам вселили можна сказати на курсах. Нетреба чекати, поки знатимеш усі слова, потрібно говорити тими, які вже знаєш і поступово вчити інші.
НЗС: Перейдемо трішки до теми пошиття ляльок. Ви згадували, що почали їх шити ще коли були вагітною, тобто вже понад 13 років ви їх створюєте?
СМ: Скільки себе пам'ятаю, я завжди була творчою душею, щось майструвала своїми руками, різні поробки, також я дуже любила грати в ляльки і шила їм завжди одяг. Натхнення до шиття я почерпнула й у своєї мами, вона вміла і шити, і в'язати, сестра теж дуже добре в’яже. Також і у школі був швейний клас.
Взагалі у нас в родині була традиція прикрашати дім іграшками перед Новим роком та Різдвом. Це моє найулюбленіше свято. І одного разу перед святами я взяла до рук іграшку і побачила, що вона була пошита на швидку руку, що там нічого складного не було. І так з'явилося бажання пошити свою іграшку - лося. Я подивилася в інтернеті тоді дуже багато було схем. Як тільки з'явиться вільна хвилинка, або навіть вночі, я сідала за комп'ютер і вивчала схеми та принцип виготовлення. Щось знайдене переробляла під себе.
Першою лялькою був не лось, як хотіла спершу, а різдвяний ангел по типу ляльки Тільда (текстильна лялька, яка стала популярною у 1999 році, головні риси такої ляльки - очі у вигляді маленьких точок і рум'яні щічки). Він можливо був зшитий не так професійно, але для всіх це було справжнє "вау". Ось так я і шила ці ляльки, спочатку це були вже згадані Тільди, потім у мене було замовлення з фото і я вже почала робити той тип ляльки, які шию й дотепер. Там вже я купляла і волосся, і взуття ляльці, і освоювала й нові техніки.
НЗС: Ви як виїжджали з України, взяли з собою ляльку чи може іншу дорогу та важливу річ?
(джерело: Facebook/Svetlana Martynovskaya )
СМ: Ми тоді перед від'їздом бачили по телевізору, яку були переповнені евакуаційні потяги, і взяли з собою лише один багаж найнеобхідніших речей - пару спортивних костюмів, Нікіті одяг на плавання і документи. В останній момент перед виїздом я кинула у валізу й теку зі своїми улюбленими викройками, бо я розуміла, що такий варіант я не знайду і ті схеми я підлаштовувала під себе і ця папка ніби якась частина мого життя.
Коли у Тренчині ми познайомилися з усіма словацькими колегами на роботі, я показала їм свої роботи на телефоні й вони захотіли їх придбати. В Україні я тоді лишила дві готові й мені їх привезли сюди і у мене їх купили. Коли з'явилися ще замовлення, я зрозуміла, що у мене тут нема з чого їх шити та довелося все починати заново, як це було в Україні багато років тому. Швейну машинку мені теж передали, але багато чого іншого бракувало - спеціальні голки, нитки, тканина, ножиці.
Я купую спеціальний вид тканини для ляльок "Білий ангел", у Словаччині я її не знайшла, тому замовляю її з України. Було не просто тоді, оскільки я не знала що і де можна купити. Тоді мені на допомогу прийшли українці, в одній з груп я опублікувала пост з проханням, де можна знайти подібні магазини у Пухові, мені почали писати люди у коментарях і запитували, чи можна купити ляльку. Тоді я остаточно і вирішила, що якщо це людям подобається, я буду далі шити ляльки, я й сама чесно кажучи сумувала вже за тим, що робила зажди.
НЗС: Скільки часу йде на створення однієї ляльки? Не пригадаєте скільки ви вже їх пошили за весь час?
СМ: Важко сказати скільки можу витратити часу. Якщо я сіла зранку, я можу працювати й до ночі. Весь одяг я шию сама і прикрашаю власноруч, тільки купую взуття. За весь час зробила 300-400 ляльок точно.
НЗС: Чи замовляють у вас словаки? Наскільки змінився тут скоріше не підхід до пошиття, а саме ціна на матеріали?
Реакції людей та відгуки українців і словаків у соцмережах (джерело: УкраїнÑькі групи FB: групи Житло Ð´Ð»Ñ Ð±Ñ–Ð¶ÐµÐ½Ñ†Ñ–Ð² в Ð%)
СМ: Нещодавно словачка з Братислави замовила три іграшки, їй вони сподобалися і вона замовила ще дві ляльки. Бачу, що люди, які купують, потім повертаються ще.
В Україні був більший вибір, більше людей цим займаються і я мала власне вже налагоджене співробітництво з магазинами, я знала, де і що можна прибрати й поштою все швидко приходило.
Можливо я не встигла все вивчити, але бачу що у Словаччині не такий великий вибір матеріалів, на жаль. Ціни на тканини інші, тому й вартість ляльки відповідно інша. В Україні ми також проводили лотереї та розіграші з іншими майстрами у фейсбуці, де кожен мав можливість виграти ляльку.
НЗС: У одному з дописів у соцмережі ви зазначили: "У кожній ляльці є частина мене, мого характеру і настрою. Хай цей світ буде трішки теплішим і я зараз не про погоду". Що для вас означає створювати ляльки?
СМ: Для мене це самовираження, моє хобі. Хочеться показати світові щось добре, гарне і тепле. І саме те, що створене власними руками, несе ось це тепло. Навіть, можна сказати, що я не шию ляльки, а я їх народжую. Бо в кожній ляльці є і душа, і свій характер. І от коли дитина чи доросла людина візьме мою ляльку до рук, відчуватиме тепло та позитивну енергію. Тому у мене є таке неписане правило, що я ніколи не сяду шити іграшку у поганому настрої, тому що всі мої емоції передаються ляльці.
НЗС: Ви у Словаччині відчуваєте себе комфортно, вам подобається країна?
(джерело: Facebook/Svetlana Martynovskaya )
СМ: Словаччина дуже доброзичлива країна. Я навчилася тут бути більше спокійнішою, приймати все так, як є і не поспішати. Якщо взяти ситуацію для порівняння, наприклад запізнюється потяг. Словаки стоять всі, спілкуються, очікують, посміхаються. Уявіть, як це в Україні: всі хвилюються і скаржаться. От тому варто приймати життя таким і бути у реальному часі.
Як дітей віддали тут до гімназії, їх не питали про знання чи досягнення, а цікавилися, чим діти люблять займатися та що їм приносить задоволення. У мене на роботі теж питали, чи все добре, чи мені комфортно і що треба, щоб я на роботі себе почувала добре. Це для мене незвичне питання.
Так само й у спорті. Для українських батьків важливі медалі дітей, у Нікіти їх шістдесят, і вже у Словаччині він отримав нагороди. А тут для батьків та тренерів більш важливий сам процес тренування чи змагань і звідси й більша насолода життям. Я тут трішки стала спокійнішою стосовно цього.
Матеріал створено за підтримки Фонду регіональних новин про Україну, який діє при Міжнародному інституті преси.
