Координаторка Днів українського кіно у Братиславі: "Про війну говоримо через людяність"

Запропонувати нову тему, написати блог або зв'язатися з редакцією: ukraine(собака)spectator.sk.

Слідкуйте за нами в соцмережах: Facebook |Instagram | Telegram

Вже сьогодні в кінотеатрі Lumière Братислава приймає Дні українського кіно — камерний фестиваль із глибоким наповненням. Адже на екранах з 14 по 16 травня покажуть стрічки сучасного українського кіно — від лауреатів міжнародних фестивалів, до сміливих короткометражних авторських рішень та змістів.

Фестиваль матиме не лише вечірню програму для дорослих, але й спеціальні ранкові сеанси анімації для школярів.

Подію організовує братиславський Goethe-Institut у співпраці з Ukrainian Film Festival у Берліні, кінотеатром Lumière та за підтримки Австрійського культурного форуму.

"Фільми фестивалю не дають прямих відповідей, але допомагають говорити про наше спільне переживання світу. Вони запрошують до діалогу", — каже кураторка української програми в Goethe-Institut Анна Сєдих.

Ми поговорили з Анною про те, як народилася ідея фестивалю, як відбирали фільми та яким чином українське кіно шукає діалог зі словацьким суспільством.

Розкажи, будь ласка, як виникла ідея організувати Дні українського кіно?

На подвір’ї Словацької національної галереї зібралися учасники українського книжкового клубу — з різних міст і досвідів, яких об’єднує література, війна й жива розмова. (джерело: Šimon Lupták/Facebook)

Ідея Днів українського кіно народилася в команді Goethe-Institut у Братиславі як продовження української програми, яку ми запустили після початку повномасштабного вторгнення. Ще у 2022 році Інститут відреагував на події в Україні й створив окремий культурний напрям для українців. Туди мене й запросили на позицію кураторки української програми.

Разом зі словацьким письменником і публіцистом Міхалом Гворецьким ми започаткували український книжковий клуб. Уже понад два роки ми читаємо перекладені українські книжки разом з українцями та словаками. Також щомісяця організовували покази фільмів — саме з них природно виросла ідея створити повноцінну програму Днів українського кіно.

Ми хотіли зібрати не просто окремі покази, а сформувати концепцію, яка б резонувала в словацькому суспільстві. Загалом у своїй роботі розумію наскільки важливо говорити про війну та про Україну загалом.

Ви з партнерами Інституту самі відбирали фільми? Чи була певна концепція при цьому?

У організації фестивалю нам дуже допомогла команда Ukrainian Film Festival in Berlin. Вони зробили для нас незалежний кураторський відбір фільмів, допомогли з оформленням прав. І спільно ми продумали, як краще говорити зі словацьким суспільством про українське кіно.
Ми не хотіли фестивалю "для своїх", лише для українців. Ми прагнули, щоб про Україну розповідали ті фільми, які можуть зачепити словацького глядача. Для нас було важливо знайти спосіб говорити про війну так, щоб нас почули — особливо місцеві мешканці.

Звідки з’явилася назва фестивалю — "Vysídlenia" (Displaced Selves)? Та що вона означає?

Афіша Дні українського кіно у Братиславі під назвою "Vysídlenia" (джерело: Goethe-Institut Bratislava)

Під час роботи з кураторською групою виникла концепція фестивалю, побудована довкола ідеї рухомої ідентичності. Саме вона лягла в основу назви — Displaced. Але оскільки фестиваль відбувається у Словаччині, ми вирішили шукати словацький відповідник. Це виявилося непросто, українською слово складно перекласти дослівно, а в словацькій мові взагалі немає множини від "виселений" — vysídlenia є радше поетичною інтерпретацією. Тож обрана назва стала метафорою ідентичності, що постійно перебуває в русі — не завжди з власної волі, а часто під тиском зовнішніх, зокрема політичних обставин.

На кінопоказах будуть презентовані лише українські фільми?

У програмі є кілька фільмів, створених у міжнародній копродукції — зокрема зі Словаччиною та Чехією. Це логічно, адже сьогодні кіно рідко виникає в межах лише однієї країни, оскільки продюсери, фінансування, виробничі партнери — усе це часто залучає одразу кілька держав.
Більшість стрічок у програмі — роботи українських режисерів і режисерок. Винятком є словацький режисер Роберт Мігалі, чий короткометражний фільм також увійшов до програми. Він особливо актуальний для словацької аудиторії.

Серед прикладів копродукцій — фільм "Крихка пам’ять" (Fragile Memory) Ігоря Іванка, створений у співпраці зі Словаччиною, та "Я померла в Ірпені" (I Died in Irpin) Анастасії Фалілеєвої, які виникли у словацькій та чеській копродукції.

Спочатку ми навіть думали зібрати програму виключно з копродукцій, але зрештою відмовилися від цієї ідеї. Важливо було, щоб фільми поєднувалися не формальною ознакою виробництва, а тематично й концептуально — щоб звучали в унісон із головною ідеєю фестивалю.

До фестивалю ввійшли й фільми для дітей так?

Окрема частина фестивалю 15-16 травня включає й ранкові покази для шкіл. Це добрі, світлі анімації без слів для дітей 7–12 років. Вони торкаються різних тем — від екології до самотності чи навіть війни, але в терапевтичній, м’якій формі. Ми розіслали запрошення понад 50 словацьким та українським школам.

"Війна, що змінила Рондо" — анімаційний фільм за однойменною книгою, який показує, що війна не має серця й не розуміє жодної мови, але впливає на всіх і залишає по собі глибокі шрами. (джерело: Goethe-Institut Bratislava)

Як за твоїми спостереженнями словаки реагують на українські фільми? Чи є особливі теми, які їх цікавлять?

Ми робимо цей фестиваль і я не знаю, скільки людей прийде, яка буде публіка. Скільки буде словаків, скільки українців — усе покаже лише досвід.

Коли ми запускали український книжковий клуб Goethe-Institut, я була впевнена, що основна аудиторія — це українці. Та вийшло зовсім навпаки. Протягом двох років до нас стабільно ходять здебільшого словаки. Іноді приходить по 30–40 людей, і це ті, хто щиро зацікавлений українською літературою. Ми обираємо книжки українських авторів — переважно в перекладі словацькою, іноді чеською. І люди хочуть читати, слухати, дискутувати. Українці теж були, але їх приходило менше.

А от коли ми запустили кінопрограму, усе вийшло інакше. Саме на покази почала приходити молодь з України. Українських глядачів і глядачок було більше, ніж словаків. Чому — не знаю. Можливо, це про формат, можливо йдеться про спосіб сприйняття.

У багатьох країнах відчувається втома від теми війни, Словаччина не виключення. Як це вплинуло на підхід до формування програми фестивалю?

Коли ми почали працювати над програмою фестивалю, то від самого початку обговорювали з партнерами та представниками кінотеатру важливий момент — як подавати тему війни. У Словаччині відчувається втома від цієї теми. Ми розуміли, що не можемо прямо виносити "війну" в назву фестивалю чи використовувати темну, важку візуальну стилістику у дизайн. Це не тому, що ми боїмося говорити про війну, а тому, що знаємо: такі формати можуть відштовхнути глядачів, а не заохотити їх прийти.

Нам важливо, щоб люди все ж таки захотіли прийти й побачити ці фільми. Навіть коли команда Ukrainian Film Festival in Berlin створила для нас чудовий трейлер, ми згодом вирішили трохи його змінити — зробити акценти світлішими. Бо зрозуміли, що людям потрібно більше світла, надії, тепла. І саме через такі теми дружби, турботи, тварин, чогось простого й людського, ми можемо створити простір для глибших розмов.

Насправді люди не бояться складних тем — вони просто не завжди готові зробити перший крок. У середу ввечері хтось подумає: "Піти на важкий фільм чи лишитися вдома з чаєм і книжкою?" І часто обирає друге. Тому наш відбір фільмів базується на балансі.

Наприклад, один із фільмів у програмі — про рятування звірят "Ми, наші улюбленці та війна" (Us, Our Pets and the War) Антона Птушкіна. З одного боку це фільм про тварин, а з іншого — фільм про війну. Але якби не війна, їх би й не довелося рятувати. Ми спершу планували показувати цей фільм лише для підлітків у шкільних програмах, але зрештою вирішили відкрити його для ширшої аудиторії. Це фільм, який, як мені здається, здатен зацікавити дуже різних людей.

Чи є в програмі фільми, які тебе особливо зворушили?

Насправді мені подобаються всі стрічки, які ми відібрали. Але є кілька, що особливо зачепили. Один із таких — українсько-нідерландський документальний фільм "Nice Ladies". Це фільм про харківських черлідерок, яким за 50 років, і стрічка точно б не виникла без війни. Ця історія про війну, яка впливає на все в нашому житті. Але водночас там багато надії: любові до руху, до спорту, сила сестринства. Це водночас важке кіно, але й енергійне і надихаюче — просто вау.

Афіша документального фільму "Nice Ladies" про черлідерок з Харкова, яких об’єднує спорт попри війну та відстань. (джерело: Goethe-Institut Bratislava)

Ще один мій особистий фаворит — "Крихка пам'ять" Ігоря Іванка. Це дуже інтимна робота про пам’ять, про забуття, про дідуся самого режисера, який хворіє на Альцгеймера. Фільм глибоко особистий, архівний, дуже тонкий і зворушливий.

Обов’язково варто подивитися анімаційний фільм "Я померла в Ірпені". За 11 хвилин він розповідає надзвичайно сильну історію. І це не тільки моя суб’єктивна оцінка — фільм здобуває нагороди на міжнародних фестивалях, зокрема на одному з найпрестижніших у світі — Міжнародному фестивалі короткометражного кіно в Клермон-Феррані.

А ще я б порадила подивитися короткометражний фільм словацького режисера Роберта Мігая "The Most Beautiful Corner in the World" (Найкрасивіший куточок у світі), який ми покажемо 15 травня. Це дуже актуальне, політичне, сміливе кіно про словацьке суспільство. Головна героїня — українська редакторка, яка намагається зрозуміти місцеву реальність. Вона ставить людям провокативні питання, зокрема про фашизм, і цікаво спостерігати за тим, як вони реагують. Фільм точно варто подивитися як українцям, так і словакам.

Ти віриш, що культура справді може змінювати уявлення про війну — особливо в умовах, коли суспільство втомлене?

Так, я в це щиро вірю. Але для цього важливо правильно обрати оптику — як саме ми говоримо, через що й про що. Наприклад, я не вважаю, що наша фестивальна програма — ідеальна модель. Це спроба. Можливо, ми помиляємося. Наступного разу, можливо, оберемо іншу центральну тему. Але зрозуміти, що працює, можна лише шляхом спроб і помилок — через живий діалог із глядачем.

Я постійно це відчуваю на книжковому клубі. Вже понад два роки на наші зустрічі стабільно приходять словаки. І щоразу я дивуюся: "Навіщо їм це?". Але вони приходять, читають, дискутують, іноді діляться особистими історіями. У когось бабуся була українкою, хтось просто хоче зрозуміти більше.

Бачу, що найкраще спрацьовують особисті, інтимні історії — родинні, побутові. Навіть коли ми торкаємося політики, краще говорити через щось дуже людське й близьке.

Тому важливо словакам показувати й інші акценти, додати теми дружби, кохання, любові до тварин, спорту, побуту — все це показує, що ми такі самі. І цей людський фактор об’єднує. І якщо в цій історії є щось, що викликає в іншої людини відгук — то це і є той міст, який будує культура.

Мене, наприклад, дуже зворушує сама думка, що словацька дитина може любити українську казку. Що батьки купують дитині книжку українського автора у перекладі. Це маленькі речі, але саме вони будують зв’язок.

Але важливо й не потрапити у поле, що ми взагалі не говоримо про війну. Зрештою, навіть якщо фільм зняв словацький режисер, але він говорить про війну в Україні — це все одно про нас. Бо в кожній історії цих фільмів, навіть неочевидній, вона присутня.