Письменник Андрій Курков: Чим більше українців інтегрується в Словаччину, тим більше словаки дізнаються про Україну

Запропонувати нову тему, написати блог або зв'язатися з редакцією: ukraine(собака)spectator.sk.

Слідкуйте за нами в соцмережах: Facebook |Instagram | Telegram

Минулого місяця до Братислави вперше завітав український письменник російського походження, журналіст та кіносценарист Андрій Курков. Письменник представив у столиці Словаччини свій роман "Сірі бджоли", який минулого року словацькою мовою вийшов у видавництві "Slovart".

Твори Андрія Куркова стали європейськими бестселерами та перекладені понад 40 мовами. А книга "Львівська гастроль Джимі Хендрікса" увійшла до лонг-листа Міжнародної Букерівської премії-2023.

Наразі головним викликом для українського письменника є підтримка теми російсько-української війни в медійному просторі. "Я намагаюся змусити людей думати про те, що відбувається у нашій країні", — говорить Курков.

Як українці за кордоном можуть посприяти тому, щоб європейці не забували про війну? Що б Ви порадили?

Потрібно бути більш креативними. Війна змінює все — усі аспекти життя, тисячі дрібних деталей. Ми часто говоримо про війну надто загально: війна, смерть, руйнування сіл і міст. Але зараз читачі та слухачі більше звертають увагу на те, що може їх здивувати. Важливо шукати нестандартні історії, глибше розбиратися в тому, що ще відбувається навколо.

Наприклад, мало хто знає, що Асоціація українських сомельє також бореться з Росією. В Україні налічується понад триста виноробів, і багато з них постраждали від війни, а дехто втратив усе. Українські сомельє вимагали виключення росіян із Міжнародної асоціації сомельє — і домоглися свого. Російських дегустаторів усунули від участі в міжнародних конкурсах.

Крім того, українські винороби почали збільшувати експорт, використовуючи підтримку України як маркетингову стратегію. Наприклад, Великобританія, яка раніше не імпортувала українське вино, запустила кампанію зі слоганом: "Підтримуєш Україну — пий українське вино". У розпал повномасштабної війни до Великобританії відправили перші два великі контейнери українського вина.
І таких історій — тисячі. Вони часто залишаються непоміченими, хоча саме такі новини сьогодні більше зацікавлять західного читача, ніж чергове повідомлення про щоденні теракти Росії.

Розкажіть, будь ласка, нашим читачам, які не читали Вашу книгу "Сірі бджоли" про що вона? Чи можна сказати, що роман про війну?

Роман "Сірі бджоли" словацькою мовою вийшов у видавництві “Slovart”. (джерело: Олександра Гордон)

"Сірі бджоли" — це історія про виживання під час війни, про те, що відбувається, коли держава зникає, а люди залишаються сам на сам із реальністю: без електрики, газу, медицини, поліції й інших основ життя. Це, по суті, глибоко людська історія про тих, хто ніколи не цікавився політикою, але змушений зрозуміти, що відбувається, бо війна й політика зруйнували їхній звичний світ. Жити, як раніше, вже неможливо.

Чому бджоли?

Це історія про найбільш організованих істот у світі, де кожна деталь запрограмована природою. Я провів паралель: люди Донбасу — це ті самі бджоли, яких роками експлуатувала місцева влада, переконуючи, що без них усе розвалиться. Мій головний герой, бджоляр Сергійович, заздрить бджолам, бо сам, як і багато мешканців Донбасу, ностальгує за Радянським Союзом. Він вірить, що люди нічого не здатні створити, тоді як бджоли — створили комунізм, а мурахи — соціалізм.

Це історія про простих людей, які не цікавилися політикою, не були активними громадянами, але залишалися українцями. Вони готові захищати свої погляди, люблять свою землю й дім. Українці — індивідуалісти, для яких приватна власність має значно більше значення, ніж для росіян, які так і залишилися жителями колгоспів із колективною власністю.

Цей роман — про три України: вільну, окуповану та анексовану. І це, до речі, перший роман, що описує життя в анексованому Криму та трагедію кримських татар.

Село, де відбуваються події, розташоване в так званій "сірій зоні". Ви також згадуєте "сіру зону в головах людей". Що саме мається на увазі?

Не кожна країна опиняється в такій драматичній ситуації, як Україна. Але люди, які живуть у "сірій зоні" свідомості, є в кожній країні. Більшість людей просто існує: їхні голови заповнені телебаченням, радіо, музикою, і вони не звикли думати самостійно. А навіщо думати, якщо все стабільно й організовано? Головне — отримувати задоволення від життя й гарантувати собі мінімум комфорту.

Я б сказав, що в Україні "сірі зони" існували ще до війни. Багатьох людей не цікавила власна держава чи її майбутнє. Вони вважали, що від них нічого не залежить, і все "якось буде". Але виявилося, що такий підхід дуже небезпечний. Адже щоразу, коли в Україні відбуваються вибори, саме ці люди голосують, керуючись не розумом, а емоціями чи симпатією.

Наприклад, у Житомирі одна жінка проголосувала за Віктора Януковича лише тому, що він великий, "як кабан". Це приклад відсутності відповідальності. Але ж саме від цього вибору залежить майбутнє країни, де житимуть діти й онуки. Донбас був політично пасивним регіоном. І значна частина відповідальності за це лежить на так званій донбаській еліті, яка тримала регіон у радянській ментальності аж до 2014 року.

Обговорення книги та дискусія із читачами, 23 листопада 2024 року у в лекційній залі Університетської бібліотеки в Братиславі. (джерело: Олександра Гордон)

Яка на Вашу думку головна відмінність між українцями та росіянами?

Як я вже сказав, то українці полюбляють власний садок, землю, приватну власність. Українці завжди готові захищати власну думку і свою територію. В українців не існує поняття фаталізму. Це суто російське поняття, яке створено російською культурою. Достоєвським перш за все, який своїми романами показав російській культурній еліті, що ти нічого не можеш зробити. Якщо тебе доля змушує вбити, то ти не винний, винна доля. Цей посил, він працює сьогодні. Люди, які йдуть вбивати українців вважають, що вони не винні, що це така доля в них. Наше нещастя, що Росія і Радянський союз це території колективної ментальності, тобто безвідповідальності.

В українців зовсім інший підхід до життя, якщо українець не задоволений, то він буде скандалити. Обидва Майдани були запереченням українського народу проти рішень влади. Якщо в нас суспільство може заперечувати в такий спосіб, то це означає, що в нас суспільство сильніше за політичну еліту. В Росії немає суспільства, ані громадянського, ані звичайного. Влада до них ставиться, як до скотів, вона їх відправляє на забій і вони йдуть, вони неспроможні протестувати проти речей, які їм не подобаються.

На початку повномасштабного вторгнення деякі українці сподівалися, що росіяни повстануть проти режиму. Цього вже й не варто очікувати, так?

Цього не буде. Для мене було шоком, що Росія не змогла народити жодного нового Андрія Сахарова. В Радянському союзі було сотні дисидентів. Вони сиділи в тюрмах, не боялися та боролися. Звісно там були й литовські, і українські, і російські дисиденти. Відчуття що вони щось можуть хоча б заперечити, було чутно на весь світ. Зараз жодного росіянина не чути, навіть в еміграції. Для мене це недивина, у Росії перемогла рабська свідомість. Вони допустили ситуацію, що за "лайк" у фейсбуці садять на три роки.

Хочеться з вами поговорити про Словаччину. Які емоції у Вас викликає ця країна?

Я з нею познайомився тільки завдяки війні. Ми стали переміщеними особами й жили в Ужгороді чотири місяці разом з дружиною і старшим сином. Я почав перетинати кордон на автомобілі, залишати його в Кошицях в аеропорту і літати по своїх справах розповідаючи про ситуацію в Україні. Я відразу помітив наскільки легко проходити кордон та як добре до нас відносилися у Кошицях. З того часу я вже був, мабуть, разів сорок в цьому місті. Вже добре знаю місто, ми зупиняємося в одному і тому самому готелі, де нас добре знають і чекають. Якби всі наші сусіди були такі, як Словаччина, то це б було щастя і не було б ніякої війни.

(джерело: Олександра Гордон)

Які міста або місця в Словаччині Вам найбільше сподобалися? Чи є щось, що Вас здивувало?

Відчуття гармонії життя. Гуляючи Кошицями з дружиною, ми завжди заходимо в кав’ярні та спілкуємося з місцевими. Тутешні люди задоволені своїм життям, люблять свою країну й не прагнуть різких змін.
З одного боку, це плюс: тут значно дешевше жити, а відпочивати в барах доступно для багатьох. Чимало людей оселяються тут і швидко адаптуються до цього спокійного ритму життя. Я жодного разу не побачив агресії — ні в поведінці людей на вулицях, ні у водіїв на дорогах.

До війни ви небагато знали про Словацьку республіку, я правильно розумію?

Я нічого не знав про Словаччину до війни.

Чи куштували ви традиційні словацькі страви?

Я дуже полюбив бринзові галушки. Смачно, завжди замовляю. Ще люблю гуляш.

Як на Вашу думку можна сприяти кращій інтеграції українців у словацьке суспільство?

Я вважаю, що, якщо людина вже живе в іншій країні, вона повинна цікавитися її культурою, вивчати мову й знайомитися з сусідами. Це обов’язково, аби не відчувати себе відстороненим від життя в новому середовищі.

Знаю, що деякі українські інтелектуали виступають проти інтеграції українців в іноземні суспільства, побоюючись, що це призведе до втрати національної ідентичності. Але насправді культурна людина не асимілюється, а саме інтегрується.

Інтегруючись, вона не втрачає своєї ідентичності, а навпаки — дає можливість іншому суспільству краще пізнати свою культуру, мову та традиції. Чим більше українців інтегрується в словацьке суспільство, тим більше словаки дізнаються про Україну. Це взаємне збагачення, яке лише сприяє кращому розумінню між нашими народами.

(джерело: Олександра Гордон)

Які слова ви б сказали українцям, які зараз перебувають у Словаччині?

Головне — не втрачати душевного зв’язку з Україною: цікавитися тим, що там відбувається, підтримувати спілкування з людьми, які залишилися вдома. Ці ниточки зв’язку надзвичайно важливі як для тих, хто залишився, так і для тих, хто виїхав.

Закордоном легко опинитися в депресивному стані. Я зустрічав жінок у Франції, які не знали, що робити далі. Вони приїхали з Донбасу на автомобілі, машина зламалася, вони її покинули. Їх поселили в якесь місце, але вони не знали країни, не хотіли вивчати мову. Це справжня трагедія.

Потрібно залишатися активною людиною, розуміти, що обставини вимагають від тебе дій для виживання як фізичного, так і психологічного. Найгірше — відчуття, що ти нікому не потрібен. У такі моменти важливо шукати нові заняття, друзів, і своє місце в новому суспільстві.