Eduard Buraš vo svojej kancelárii. (Zdroj: Korzár/Elena Danková)
Словацький експерт у сфері транскордонного співробітництва з Україною Едуард Бураш щоденно присвячує себе допомозі Україні та її людям. Із Кошиць, завдяки волонтерам, він везе через кордон необхідну допомогу та щоразу підбадьорює українців.
Бураш - директор асоціації Feman і водночас експерт-радник Уповноваженого з прав дитини від України. У розмові він розповідає про допомогу найменшим і беззахисним жертвам війни.
"Врахуйте, що у вас є дитина, з якою вам доводиться по десять разів на день ходити з дев’ятого поверху в укриття і назад. Цей стрес вплине на них. Деякі кажуть, що їм вже байдуже, де попадуть під обстріли - на вулиці чи вдома. Інші завжди ходять із рюкзаком, бо не знають, куди вони потраплять. Коли деякі діти почули в місті сигнал трамвая, вони одразу зігнулися і лягли на землю", – описує він ситуації словацькому виданню Sme.
Елена Данкова (ЕД): Скільки дітей з України зараз у Словаччині?
Едуард Бураш (ЕБ): Точно не знаємо, бо ні про дітей, ні про дорослих нікуди повідомляти не треба. Але в Словаччині приблизно 30 тисяч українських дітей, з них понад 11 тисяч ходять до школи. Різниця може бути в онлайн-навчанні з України, але ми не можемо сказати точно. Сьогодні вони тут, а завтра можуть поїхати додому чи до Німеччини, і ми не можемо це відстежити.
Наприкінці тижня до нас має прийти хлопець 16 років, він сирота. Підліток може прийти сам. Діти з України можуть приїхати сюди, вони можуть залишитися тут і їх не потрібно супроводжувати. Що може бути проблемою? Якщо ми не знаємо, скільки дітей, ми навіть не знаємо, скільки коштів нам потрібно, наприклад, щоб забезпечити їхнє оздоровлення.
ЕД: Батьки з дітьми можуть піти до педіатрів?
ЕБ: Звичайно. Вони можуть обрати, звертатися чи ні. Наша проблема полягає в тому, що більшість педіатрів - люди пенсійного віку, а кількість дітей перевищує межі можливостей цих лікарів.
ЕД: Куди українцям варто звертатися для звітності?
ЕБ: Це дуже складно. Мені навіть старости сіл кажуть, що не знають, як допомогти переселенцям, які хоч і живуть у них, але не мають там ні постійного, ні тимчасового проживання, а їхні діти навіть до школи не ходять. Зі статусом тимчасового притулку люди не можуть відразу дістати тут тимчасове перебування (prechodný pobyt). Навіть діти втрачають соціальні навички, навчаючись другий рік онлайн.
Почалося все з ковіду і триває під час війни. Вони страждають психологічно та соціально. Я запитав одну українську маму, чому вона не віддає свою дитину сюди до школи? Вона сказала, що чекає, коли закінчиться війна. Вона сказала це рік тому і зараз повторила знову. Відтак дітям складніше інтегруватися в суспільство.
ЕД: Як це проявляється?
ЕБ: Діти втрачають навички спілкування. Бояться, прокидаються посеред ночі. На це також звертаємо увагу батьків. Я знаю, що вони хвилюються про виживання, про щоденну турботу, є мовний бар'єр, пошук нової роботи, підтримання контактів із родиною в Україні, психологічні проблеми, інші звичаї в новій культурі тощо. Не всі діти та дорослі сприймають це легко і можуть пройти цей шлях.
ЕД: Чи важко їм далася нещодавня новорічна ніч і вибухи феєрверків?
ЕБ: Звичайно, навіть петарди та феєрверки викликають у них страх. Це нагадує їм відчуття ракетного удару, війни. Таке відчуття, коли ти справді не знаєш, що робити, не можеш швидко сховатися, боїшся за себе і своїх близьких. У них ці відчуття регулярно поновлюються. Навіть у дорослих є з цим проблеми, а як бути з дітьми?
Вважайте, що у вас є дитина, з якою вам доводиться по десять разів на день ходити з дев'ятого поверху в укриття й назад. Цей стрес вплине на них. Деякі кажуть, що їм вже байдуже, де попадуть під обстріли: на вулиці чи вдома. Інші завжди ходять із рюкзаком, бо не знають, куди вони потраплять. Коли деякі діти почули в місті сигнал трамвая, вони одразу зігнулися і лягли на землю. Скрегіт нагадував їм вереск ракет, так вони його боялися.
Ракетні обстріли також можуть викликати психологічні проблеми. Зазвичай дорога з Ужгорода до Києва займає 10 годин. Коли ви тікали з початку війни, ви три дні їхали в машині з родиною. Навпроти вас танки, темрява, ви з дітьми в машині та тікаєте, але не знаєте куди саме. Як ви поясните дітям, що відбувається і чому ви тікаєте? Ви приїжджаєте в Ужгород через три дні та виявляєте, що ваші діти навіть не взуті. Тому що в поспіху ти забув одягнути їм взуття. У ці моменти є головним врятувати життя. Як це вплине на дітей, ці спогади? Я не можу вам сказати.
ЕД: Чи згодні ви, що молодші діти мають більше шансів інтегруватися в життя за кордоном, аніж старші?
ЕБ: Звичайно. Українські діти в словацьких дитсадках звикли до цього раніше, ніж у середніх школах. У Кошицях також є сім’ї з дітьми, яким нема куди повертатися, бо їхніх шкіл уже немає. У Харкові школи влаштували на станціях метро, під землею. Це відчуття школи не легко замінити.
Система освіти обох країн також відрізняється. В Україні навчання триває 11 років, а дитині, яка закінчує школу, виповнюється 16-17 років. Дев’ятий клас закінчують діти у 14-15 років, що вважається обов’язковим відвідуванням школи. Українські діти можуть вступати до університету з 17 років, подібного у нас немає.
ЕД: Кажуть, у них складніша програма навчання, а значить, вони швидше засвоюють складні предмети.
ЕБ: Це правда. Інша проблема полягає в тому, що коли вони потрапляють до нашої системи освіти, вони протягом року повторюють те, що вже вивчали вдома. За статистикою, у Кошицях проживає близько шести тисяч українців. Цифри різняться, рух людей постійний.
У 2022/23 навчальному році у вишах Словаччини навчалося понад 7300 українських студентів, з них 2911 неповнолітніх. У 2023/24 навчальному році було лише 6100 учнів, з них 3473 неповнолітніх. Але кількість студентів, які завершили навчання в попередньому навчальному році через відрахування, становить 1286, а 3883 студенти були відраховані за неуспішність. Цікаво, якщо ці діти підуть, де вони будуть?
Це лише одне з питань. А якщо у студента тут немає батьків?
ЕД: Як 16-річному підлітку жити самому за кордоном?
ЕБ: Підлітка могли залишити батьки або він приїхав з кимось. Батько, наприклад, пише довіреність, а дитину везе сусід через кордон. Батько не їде, наприклад, тому, що доглядає за дідусем і бабусею, які вже є інвалідами. Коли у них були всі дозволи та підтвердження, навіть 16-річних не було проблем перевезти через кордон. У деяких випадках з ними вже немає нікого, з ким вони сюди приїхали. Поки вони студенти, вони можуть жити в гуртожитку. А потім?
Благодійна організація також має кілька закладів, де перебувають діти. Але ми не знаємо, скільки це дітей загалом.
ЕД: У Словаччині українські діти теж ходять до психолога?
ЕБ: Ми точно не знаємо, скільки їх. Проблема в тому, що у нас не вистачає навіть словацьких психологів для словацьких дітей. Ви, напевно, пам'ятаєте аварію автобуса в Даргові. Серед постраждалих були діти та матері.
Однією з них була жінка Юлія, яку доправили до лікарні в Кошице. Мені подзвонили з Братислави й запитали, чи можу я допомогти цій жінці, бо її двоє дітей – 1,5 та 14 років розділили одне від одного. Відлучили від них і матір. У цьому стані шоку та в мовному бар’єрі вона шукала своїх дітей. Слава Богу, ми зібрали родину докупи, у нас вийшло.
Але подібних випадків багато і в Україні. Ще однією проблемою лікування є питання страхування українців. Їм важко зрозуміти, що якщо вони не мають роботи, вони не застраховані. Або вони самі повинні оплачувати страховку. У нас тут також є українці, які відкрили тут свій бізнес, вони не отримують жодних пільг від держави, самі себе утримують і ще допомагають іншим.
ЕД: Як словаки можуть допомогти українцям?
ЕБ: Залучайте їх до життя. У нас багато спільного, особливо схід Словаччини та України. Звичаї, традиції, пісні, страви тощо. Від Собранце до Ужгорода 12 кілометрів. В Ужгороді стільки медичних закладів, де є мамограф, комп’ютерна томографія та інші найсучасніші технології, на які ми так довго чекали. Багатьом жителям сходу це все ближче до Ужгорода, ніж до Кошиць.
Ви завжди можете допомогти різними способами. Наприклад, звичайними свічками. Принесіть будь-які залишки, навіть від адвентових вінків. Ми їх відвеземо в Ужгород, там їх варять, розігрівають і переливають у банку з картонним папером. Потім жінки нагрівають воду та какао для дітей над цими свічками. Вояки над свічками гріють руки, процес горіння триває 12-18 годин. Для вас це лише залишки свічки, а комусь це може дуже допомогти.
ЕД: І як словаки можуть допомогти українським дітям, які живуть у Словаччині?
ЕБ: Залучайте їх до громадської діяльності у вільний час, до спільних ігор. Щоб більше пізнали нашу мову і культуру, щоб стали сміливішими серед нас. Також є різні організації, які готують спільні заходи: церковні, благодійні, неурядові, міжнародні та муніципальні. Давайте також запросимо їх у своє життя, щоб вони могли відпочити та не боятися.
Коли ми в дитинстві їздили в табори, то теж спочатку не були знайомі між собою. Нам було ніяково. Коли ми від’їжджали, ми плакали, тому що знайшли нових друзів і не хотіли розлучатися. Ми всі теж люди. А особливо діти дуже швидко ладять. Або ми можемо допомогти їм, підтримавши організації, які займаються дозвіллям дітей.
ЕД: Яка конкретна діяльність найбільше подобається таким дітям?
ЕБ: Наприклад, дуже допомагає звільнення від напруги у формі танцю, мистецтва, малювання та арттерапії. У нашому приміщенні ми щомісяця давали жінкам можливість в’язати шкарпетки для своїх чоловіків. Люди дарують нам вовну, жінки також шиють рукавички та маски, які потім везуть на той бік на лінію фронту. Подібні історії людей для мене - це про страждання, бо вони втратили абсолютно все.
ЕД: Допомога українцям з боку словаків поступово слабшає. Чи стосується це дітей? Бо вони, врешті-решт, абсолютно беззахисні та невинні, і люди прагнуть їм більше допомагати...
ЕБ: Початкова ейфорія від допомоги повністю вщухла. Ніби важко було зрозуміти, що тим людям справді не було куди подітися, що вони втратили все, що мали. Якби щось подібне сталося з нами, хто б нам допоміг? Куди б ми побігли?
Наприкінці січня сюди приїдуть мої бельгійські та німецькі друзі та привезуть щось, що може допомогти тим дітям. І це терапія через мистецтво жонглювання, гру в магію. Ніколи не буде достатньо допомоги.
ЕД: Чому хвиля солідарності спала?
ЕБ: У деяких, коли вони чують слово українці, починаються "висипання". Але чого їм заздрити? Що вони тут намагаються знайти роботу і прогодувати себе та дітей?
Я їм знову допомагаю. Але це правда, що багато людей погано проінформовані про ситуацію в Україні. Коли ви дивитесь на новини, ви бачите лише жорстокість війни, бомбардування та їх наслідки. Там не покажуть тобі історію, багатство та культурну спадщину, які береже Україна. Або що вона пропонує туристам, яку красу. Цього дуже багато.
Мені зателефонував друг із Німеччини, який дивувався, як так вийшло, що я все-таки їду в Україну. Він запитав, чи не боюся я, бо там стріляють. Але я йому пояснюю, що картинка на телевізорі - це не Ужгород, а 1200 і більше кілометрів далі. Це лише картинка того, як вони це сприймають. Скільки є в нашій державі жителів, які не бували далі кордону і думають, що бомбардування відбуваються просто за кордоном.
ЕД: Ви приїхали в Україну допомагати на другий день війни. Як це вплинуло на вас?
ЕБ: У перші дні війни я бачив, як чоловіки привозили своїх жінок і дітей до кордону. Дружини сказали: "Діти, прощайтеся з батьком, бо ми не знаємо, чи ми його ще побачимо". Потім чоловік повертався назад, а жінка стояла в черзі в напрямку Словаччини. В Україні багато дітей, сиріт, які втратили батьків. Розмістити їх у сім’ях і спеціальних закладах – проблема.
Як це зрозуміють діти, коли часто навіть дорослі цього не розуміють?
ЕД: Війна торкається не лише дітей і дорослих, а й родини в цілому. Сім'ї роз'їжджаються чи, точніше, розпадаються?
ЕБ: На жаль, війна призвела і до розпаду деяких шлюбів. Не можна всі ситуації об’єднувати під одну, але я також чув про випадок насильства між українським подружжям у Словаччині. Війна, стрес, розлука, втрата роботи, доходу, алкоголь – все це фактори, які негативно впливають на сім’ю.
Я знаю дітей у Середному (Закарпатська область), які виїхали з Маріуполя, ми теж про це готуємо фільм "Діти з Маріуполя". Є маленька дівчинка, яка чекала дзвінка чи смс-повідомлення від батька. Вона все ще вірила, що батько подзвонить. Проте ми вже знали, що її батька вбили.
ЕД: Ви сказали їй про це?
ЕБ: Ні, це було неможливо. Але сьогодні вона знає про це. Це такий жахливий стан, коли ти не знаєш, як реагувати і як їм допомогти.
