Дарина Ткачук – киянка. Зараз вона живе в Кошицях з донькою Маргаритою (джерело: m.smedata.sk)
23-річна Дарина Ткачук – киянка. Вона з дворічною донькою Маргаритою вже три місяці проживає у головному місті сходу Словаччини. Вибрала Кошиці за рекомендацією подруги та не шкодує. Найбільше її бажання — знову бути зі своєю родиною. Проте, як вона наголошує, жалість до себе та депресія їй точно не допоможуть, тому дівчина звертається до всього в чому орієнтується, щоб забезпечити нормальне життя собі та дитині.
Коли ви приїхали до Кошиць?
– Це було 30 березня. Коли почалася війна, я думала, що це швидко пройде. Я ніколи не думала, що буду змушена покинути країну. Ми жили з чоловіком і дочкою в Києві, але в перший місяць війни переїхали до свекрухи в центральну Україну. Над нашим будинком літали літаки, це було жахливо. Нам довелося спати в коридорі, щоб було безпечніше. Щоб хоча б одна додаткова стіна відгородила нас від потенційних вибухів. Сирена може спрацювати будь-коли. Донька ще пам’ятає, що їй доводилося залишатися в коридорі і чекати там. Через місяць ми вирішили, що поїдемо.
Ваша родина теж виїхала?
– Ні, тільки я з молодшою сестрою та дочкою. Я благала батьків, свекруху і бабусю теж поїхати, але вони відмовилися. Бабуся живе під Києвом, там теж були вибухи, але вона сказала, що на городі вже все посіяно і їй нема кому доглядати. Тому вона нікуди не поїде. Це інколи проявляється така українська риса - боятися, але не йти, бо там посаджений город.
Звашими близькими все добре?
– Так, на щастя, вся моя родина поки що в порядку. Чоловіка ще не призвали в армію, бо два роки тому переніс операцію на легенях і не може все робити. Проте залишити країну не може, тому що якби не вистачило солдатів, то його теж призвали б до армії. Якби вдалося отримати медичні документи про те, що він не може проходити військову службу, він міг би приїхати до нас.
Чому ви обрали Кошиці?
– У моєї доброї подруги, хрещеної матері моєї доньки, двоюрідна сестра живе в Кошицях. Коли почалася війна, вона відразу приїхала сюди. Розповідали мені, що Словаччина схожа на Україну, мова схожа, що відстань не велика, тому я погодилася. Проте моя сестра вже повернулася, бо якби вона хотіла тут легально працювати за фахом, то мала б отримати європейський сертифікат за сотні євро. Зараз працює в Києві і задоволена.
Тут навіть з маленькою дитиною вдалося знайти роботу?
- Так. Спочатку я працювала у Табачке (Tabačka - слов., кошицький місцевий заклад). Я прибирала і допомагала у барі, але це була нічна робота,тому мені було важко доглядати за своєю донькою. У той час ми з сестрою жили в однієї жінки і вона знайшла мені оголошення, що радіо Патрія Patria шукає українського журналіста для національної редакції. Була щасливою, тому що в Україні теж два роки працювала на телебаченні редактором. Мій чоловік був оператором, ми працювали разом. Тому зараз готую щотижневі випуски для біженців українською мовою. Багато не зароблю, тому що я фрілансер, але поки коштів вистачає. Зняти квартиру не вдалося б. Ще одна перевага моєї роботи полягає в тому, що моя дочка може йти зі мною всюди, навіть в офіс, коли я працюю. З дитиною я б таку роботу в Києві не знайшла.
А чим займається ваша дочка, поки ви працюєте в редакції?
– Найчастіше щось їсть. Або малює, гортає книжки, дивиться казки. Мені пощастило, що маю золоту дитину. Якби вона не була такою спокійною, я б нікуди не влаштувалася. Вона вже добре розуміє словацьку, грає на майданчику і з українськими, і зі словацькими дітьми. Якби їй тут було погано, ми б переїхали. Але я бачу, що тут добре. Нам справді щастить на хороших людей.
Де ви живете зараз?
– З однією гарною родиною в Будимірі (Budimíre). Але з липня ми змушені шукати інше житло. Мабуть, надовго нас ніхто не візьме, доведеться знову і знову шукати. Сподіваюся, ми з донькою зможемо жити десь із хорошими людьми. Коли шукала інформацію, у гуртожитках зараз немає місць. Але це не тільки моя проблема, багато українців тепер будуть шукати інше житло в Кошицях на літо. У вас теж багато хороших людей. Але я розумію, що всі вже втомилися від війни і допомоги біженцям. Це важко для обох сторін.
Ви не думали про повернення додому?
– Ні, коли я згадую страх, який ми там пережили. Я не думаю, що там безпечно. У країні війна, завтра чи через тиждень на наше місто можуть впасти бомби, і що ми тоді будемо робити? Ніхто не може сказати, коли закінчиться війна. Думаю, що з часом в Україні буде ще гірше. Щодня читаю новини з батьківщини і плачу. Я не знаю, чому вони так воюють проти нас.
Вам не страшно у Кошицях?
- Зовсім ні.
Ви дуже добре розмовляєте словацькою. Ви вивчили мову до цього часу?
- Дякую, так. Через різні мобільні додатки. Я багато спілкувалася з людьми і живу в словацькій родині. Знала, що не знайду хорошої роботи, якщо не знатиму мови. Можу працювати на радіо до кінця літа, з вересня буду дивитися як буде далі. Якби малечу відвести в садочок чи школу, було б дуже добре. Коли навчалася в школі почала освоювати програмування веб-сторінок, тому продовжую цю справу і вивчаю більше, щоб знайти роботу. Знаю, що повинна піклуватися про себе сама, я не можу просто лежати на дивані і плакати цілий день. У мене немає часу на депресію, я маю працювати над собою.
Яку реакцію від людей ви мали до сьогодні?
–Тільки добру. Або люди на мене реагували або добре, або ніяк. Ніхто мені нічого поганого не сказав. Хоча я знаю, що навіть у Словаччині є люди, які підтримують Росію, але мені пощастило, що всюди були лише ті, які нам допомагали. Я дякую Словаччині та словакам за таку велику допомогу. Була здивована, скільки тут центрів гуманітарної допомоги. Також отримала одяг для доньки та дитячий візок. Один чоловік навіть подарував мені комп’ютер із принтером, щоб я могла виконувати частину роботи вдома.
Чого б ви хотіли?
– Жити в своєму домі з родиною і не боятися. Щоб я не втратила своє життя, коли повернуся назад додому.
© Sme
