Анастасія Касьян – уродженка Полтави, яка 15 років жила в Києві, перш ніж втекла з України після російського вторгнення. Психіатриня і ландшафтна дизайнерка за освітою та журналістка за фахом, зараз вона живе в Братиславі з 11-річною дочкою, 8-річним сином, котом і собакою.
Коли почалася війна, в голові була лише одна думка: треба сховати дітей якнайдалі від неї. У мене не було плану. Я просто посадила дітей в машину і поїхала.
Коли ми перетнули кордон з Польщею, зупинилися посеред поля і просто стояли, бо не мали жодного уявлення, що робити далі. Я писала і дзвонила всім підряд, питала за знайомих в Європі, щоб далі дзвонити, писати уже їм і питати, як і де можна знайти житло. Спочатку нас прийняли чудові люди на декілька днів. Поки ми жили у них у Польщі, друг мого брата запропонував нам з дітьми свою квартиру у Братиславі. Ось власне так ми тут і опинилися. За збігом обставин.
Допомагав “гугл перекладач” та YouTube
Перший місяць у Братиславі я просто чекала, що все скінчиться, і ми поїдемо додому. Якось зовсім не вірилося в те, що війна відбувається насправді. І тим паче не вірилося, що вона може тривати довго.
Але березень минув, і нічого не вказувало на те, що ми скоро поїдемо додому. Тоді я вирішила, що пора віддати дітей до місцевої школи, бо в чотирьох стінах чужої квартири вони відверто нудилися. Мені здавалося, що ось-ось і вони перетворяться на маленьких Мауглі.
Тож я погуглила найближчу школу, зв’язалася з її директором і ось так мої діти стали учнями словацької школи.
Однокласники привітали їх малюнками. Один хлопчик подарував моєму синові пенал із зворушливою запискою, яку написала його мама. Хтось із дітей пригостив їх цукерками.
Моїй доньці було трохи легше адаптуватися: вона старша, розмовляла англійською, і їй пощастило, що в її класі була ще одна дівчинка з України. До того ж деякі її вчителі трохи говорили російською. Сину було важче: його ніхто не розумів у класі, він не міг пояснити. Але його вчителька знайшла вихід: роздрукувала кілька часто вживаних слів і фраз українською мовою в їх словацькій транскрипції, щоб мати можливість з ним спілкуватися. Я була зворушена, дізнавшись, що вона використовувала Google Translate, щоб він міг читати тексти зі словацьких підручників. Для природознавства запустила йому відео про мурах українською.
Потім у школі запровадили курси словацької мови, де українські учні познайомилися і вже не почувалися такими самотніми, як раніше.
Без шкільної форми і багато свіжого повітря
Я не можу сказати однозначно, чи подобається моїм дітям у школі. Їх ніхто не ображав, вчителі були уважні. Часом вони поверталися додому веселі і щасливі. Але загалом їм було тяжко не лише через мовний бар’єр. Вони сумують за домом, сумують за батьком, який залишився в Києві, і постійно переживають за нього. І вони бояться мене втратити. Мій син часто каже, що якщо зі мною щось трапиться, він помре з горя. Донька завжди до мене поспішає, каже, що постійно сумує на уроках. Мабуть, вони відчувають, що я — це все, що у них залишилося, я — єдиний дорослий, який у них зараз є тут, у світі, де все чуже й незнайоме.
Шкільна програма тут легша, ніж в Україні, домашнє завдання задають не щодня і діти досить багато часу проводять на свіжому повітрі, на шкільному майданчику, на прогулянках чи екскурсіях. Уроки мистецтва та рукоділля, фізкультура, перегляд мультфільмів з класом, прогулянки та екскурсії – це їхні улюблені речі, тому що немає мовного бар’єру і вони так краще вписуються в колектив. Немає ні шкільної форми, ні дрес-коду. Це круто. І це допомагає їм адаптуватися.
Що принесе вересень?
Окрім навчання в словацькій школі, мої діти навчалися онлайн в українській школі. Було важко, звичайно. Треба було робити домашнє завдання спочатку для словацької школи (оскільки вони не знали мови, то не розуміли завдань). А потім пояснити теми, які вони вивчали за українською програмою. Не скажу, що діти чи я були в захваті, але що поробиш? Життя бурхливе і непередбачуване, треба бути готовим до будь-яких поворотів долі.
А оскільки ми не знаємо, що буде далі, ми вирішили залишити українські школи в нашому житті й на наступний навчальний рік. Це платні онлайн-школи, які забезпечують навчання за власним розкладом без живих занять. З’явився новий пакет для дітей, які навчаються за кордоном, з акцентом на українську мову, літературу та історію. Інші предмети будуть оцінюватися відповідно до їхніх словацьких табелів.
Я нічого не можу сказати про свої плани залишитися в Словаччині. На початку війни я була певна, що до травня ми будемо вдома. У травні відчай огорнув з головою, і думала, що, навпаки, вже ніколи додому не повернемося. На початку літа, здалося, що я нарешті прийняла ситуацію, і готова жити “тут і зараз”, не загадуючи далеко наперед. У липні мозок прагнув визначеності, тому для себе вирішила, що повернемося в Київ, коли скінчиться війна.
Зараз серпень, і я дуже хочу додому, але боюся. Я боюся ризикувати життям і здоров'ям своїх дітей. Адже зараз вони в безпеці, а безпечного місця в Україні немає через російську армію, яка стріляє куди хоче, погрожує моїй Батьківщині ядерною зброєю чи знищенням АЕС. Не про таке дитинство я мріяла для своїх дітей.
Але невідомо, що я скажу у вересні…
Автор: Anastasiia Kasian
