Дмитро Левічев разом зі своєю командою. (джерело: FB/Ukrainian Kids Rugby Club in Bratislava.)
Киянин Дмитро Левічев разом з родиною майже сім років живе у Братиславі.
Чоловік переїхав до Словаччини, бо вбачав більші перспективи для розвитку у своїй професії фотографа.
Але після початку війни в Україні 41-річний Левічев вирішив усіма силами допомагати українцям, які тікають від війни до Словаччини. Тому з березня минулого року він почав активно підтримувати українських дітей та підлітків, та цим самим втілити свою давню мрію - відкрити спортивний клуб з регбі (олімпійськи вид спорту, різновид футболу).
Майже 15 років чоловік грав у одній з київських команд з регбі, тому не з чуток знає як спорт може позитивно впливати на людину.
"Цей спорт повністю мене змінив", - констатує чоловік.
Українець у подкасті розповів про свій захопливий шлях переїзду до Словаччини та створення регбійного клубу для українських дітей на базі словацького клубу "Slovan", який допоміг багатьом підліткам знайти себе та познайомитися з незвичною культурою цього спорту.
Новини зі Словаччини (НЗС):Як давно ви у Словаччині?
Дмитро Левічев (ДЛ): Я переїхав до Словаччини наприкінці 2016 року, родина переїхала у березні 2017 року. Ми шукали с дружиною європейську країну для переїзду, яка була б ближчою моїй професії, я працюю фотографом. Оскільки в той час було багато замовлень з Європи й ми вирішили знайти для себе зручну країну, щоб не приїжджати по роботі щоразу як туристи. Перед переїздом до Словаччини я поїхав до друзів у Будапешт, а потім по роботі до Відня.
У Австрії я зустрів свого одногрупника, який жив у Братиславі понад десять років, він мені розповів про це місто, про його переваги з географічного погляду. Відень і Будапешт розміщені відносно недалеко від столиці Словаччини (від Братислави до Відня близько 70 кілометрів, а до Будапешта - 200 км). Після моєї подорожі я повернувся до України, ми з дружиною переглянули які документи потрібні для переїзду, і після цього остаточно вирішили переїхати.
Мене, як фотографа і спортсмена, більш всього у новій країні цікавило соціальне життя. Я одразу перевірив, чи є у Братиславі регбійні команди, написав їм, і всі мені відписали. Тобто комунікація з самого початку була класна. Також ми з дружиною приїхали до Братислави, щоб подивитись місто, і нам тут дуже сподобалося. Але, звичайно, туристи проводять час у центрі Братислави, а не у Петржалці чи Вракуні (райони столиці - ред.).
Про ці райони я дізнався після того, як почав шукати собі квартиру, коли переїхав. Було внутрішнє почуття, що мені тут цікаво. Також мені подобається словацька мова, я її вивчав у Києві декілька місяців перед переїздом.
НЗС: Які перші враження від Словаччини, можливо вас щось здивувало при переїзді?
ДЛ: Мене здивувала міграційна поліція (поліція у справах іноземців - ред.). Останні роки вона працює набагато краще, ніж у ті часи, коли я переїхав. Люди, які переїжджають зараз, не знають про ночування під поліцією, величезні черги з дітьми та інше. Мене тоді це так здивувало, оскільки я тоді собі не уявляв, що у європейській країні існують такі проблеми. Я знаю, що в українській міграційній поліції немає подібних проблем. Зараз ситуація у Словаччині виправлена, просто проблема з записом до поліції це перше, що спадає на думку, коли згадую свої перші враження після переїзду.
Мені сподобалися словаки, коли я переїхав я одразу почав спілкуватися зі словацькими регбістами. Інший менталітет, інший підхід до організації спорту і взагалі всього, але не можна сказати, що я потрапив у інший світ. Також мені сподобався місцевий транспорт, я розумію, що він не ідеальний, але порівнюючи з Києвом різниця відчувається. Бо для мене трафік в Києві була одна з причин переїзду - я витрачав на поїздки по три години на день.
НЗС: Як ви особисто познайомилися з регбі?
Українська команда з регбі на турнірі у Зліні (Чехія). (джерело: FB/Ukrainian Kids Rugby Club in Bratislava.)
ДЛ: Я навчався у школі Солом’янського району (один з районів Києва, заснований у 2001 році), тоді це був Залізничний район, і у шостому чи сьомому класі до нас завітав тренер з регбі Роганов з клубу "Антарес". У цьому клубі я й познайомився з регбі, але мені на той момент не дуже сподобалося, не знаю чому. Тому позаймався там приблизно рік і потім покинув клуб.
Після школи я вступив до Київського авіаційного університету, де була своя команда з регбі "Арго", які на той момент були чемпіонами України, й була ще студентська команда, яка грала як другий склад. Мене туди запросив їх тренер Брюзгін Сергій Володимирович, він зараз тренує дітей в Ірпені, на той момент він був тренером національної збірної.
Мені було цікаво долучитися, зі мною також пішли одногрупники. Через рік цю студентську команду розформували, не знаю чому, і я перейшов до київської команди "Авіатор". У той час вони грали у першій лізі України. Це був молодий клуб, але зі своєю історією, і там я грав цілих 15 років.
НЗС: Як ви вирішили створити дитячий клуб з регбі у Братиславі?
ДЛ: Тут треба почати з того де я знаходився, коли почалась війна. На той момент я працював у Домініканській Республіці на чеському телебаченні, оператором проєкту "Survivor" (чеське реаліті-шоу про виживання у диких умовах - ред.). Мені запропонували роботу над цим проєктом під час ковіду і я погодився. Але для мене було катастрофою знаходитися так далеко від України під час початку війни, неможливо було з такої відстані допомогти хоч чим-небудь рідній країні. Коли я про це згадую, мені важко говорити.
У мене виникло питання, як і, напевно, у кожного свідомого українця: що я маю робити, щоб бути корисним? І через те, що ковідний час з точки зору фінансів був жахливими для фотографів, всі збереження, які ми мали у Словаччині під час ковіду були витрачені. Тому коли почалася війна ми мали досить маленьку фінансову подушку і навіть були борги. Це були реалії постковідного часу, багато бізнесів з цим зіткнулися.
Я побачив скільки людей переїжджають до Словаччини... 26 лютого у нашому будинку вже жили наші друзі з дітьми та собакою. Я зрозумів, що до Словаччини приїде багато українських дітей. Сім’я, яка переїхала до нас, мала 14-річного сина Гєрмана, який в Україні займався боротьбою. На той момент я був ще у Домінікані і дистанційно відправив хлопця на тренування по регбі до словацької команди Slovan. Його feedback (укр. зворотний зв'язок) після першого тренування мене вразив, він був дуже задоволений. Дитина витратила енергію і стрес, а також познайомилася із місцевими хлопцями. Тоді зрозумів, що це й є те, що потрібно робити. Я давно мріяв створити регбійний клуб, а розуміючи яка кількість українських дітей приїде до Словаччини, і що це буде, безсумнівно, корисним для них.
Ми побудували наш клуб на основі словацької регбійної команди Slovan. У Словаччині спостерігалась криза у цьому виді спорту. Я повернувся до Словаччини 8 березня 2022 року і 16 березня ми вже провели наше перше тренування. Тоді прийшло приблизно 12 дітей різного віку. З них майже всі досі продовжують тренування, дехто з них повернувся до України. Перші сім місяців ми проводили тренування у парку Яна Краля (популярний міський парк на березі Дунаю - ред.).
НЗС: Чим регбі такий цікавий порівнюючи з іншим командним спортом?
Тренування регбійної команди у Братиславі. (джерело: FB/Ukrainian Kids Rugby Club in Bratislava.)
ДЛ: Це єдиний контактний спорт в якому можуть грати люди різної комплекції. Чому цей спорт номер один в університетах Великобританії? Тому що він дозволяє поєднати в одній команді маленьких-швидких, високих-худих, великих пиріжків, як я, і кожний з нас буде мати унікальну роль у грі. Є такий жарт про регбі: "Футбол - це 90 хвилин, де тобі потрібно вдавати, що тобі боляче. Регбі - це 80 хвилин, де тобі потрібно вдавати, що у тебе нічого не болить".
Регбі формує людину. Цей спорт повністю змінив мене. Навіть мої друзі, які знали мене до регбі, кажуть, що я став зовсім іншим. Я був єдиною дитиною у родині і тому був дуже залюбленим. Командний спорт мене змінив.
НЗС: Скільки наразі дітей у вашій групі по регбі та яка їх вікова категорія?
ДЛ: Вікова категорія ділиться згідно з правилам проведення місцевих турнірів. У цій частині Європи вікова категорія ділиться на 12 років, 14 років, 16 років та 18 років. Загально у нас зараз 60 дітей, за списками через наші тренування пройшло понад сотня дітей. Не всі люблять контактний спорт, що нормально. Тому не всі залишилися з нами.
НЗС: Серед дітей займаються лише українці?
ДЛ: Ні, не лише українці. У меншій групі у нас є французи та словаки, але більшість гравців звичайно з України.
НЗС: Чи виникає мовний або ментальний бар’єр під час гри між іноземними гравцями?
ДЛ: Ні, не виникає. Діти добре ладнають між собою і поза тренуваннями. Щодо мови у мене чіткий підхід: якщо хоча б один словак прийшов на тренування, то я дублюю все, що кажу словацькою або і зовсім говорю лише цією мовою. Треба не забувати, що ми у Словаччині, тим більше це дуже корисно для дітей вивчати мову. Звичайно є діти, які тільки переїхали сюди й зовсім не знають місцевої мови, але чуючи її від мене під час тренувань це спрощує їх навчання.
НЗС: Рівень розвитку регбі в Україні та Словаччині є на одному рівні?
ДЛ: Ні, на жаль не на одному. Україна - це "стабільний середняк" європейського регбі - і по юніорським збірним, і навіть по жіночим збірним. Чому так сталося? Беремо розпад Радянського Союзу, який стався на щастя, і всі дивіденди перейшли Росії. Тобто Росія продовжила грати у топ дивізіонах, де раніше був СРСР. Україні ж довелося починати свій шлях з найнижчого дивізіону і багато років поспіль вона виходила на рівень, який заслуговувала. Прикладом цього є матч з Грузією, Україна програла цей матч, але ми були на одному рівні. Зараз Грузія грає на Чемпіонаті світу, а Україна, на жаль, про це і мріяти зараз не може, оскільки немає достатнього фінансування й уваги українських медіа до успіхів нашої збірної.
Словаччина теж була залежна від Чехії у розвитку регбі, коли була Чехословаччина. Зараз у Словаччині шалена криза у регбі й навіть наявні словацькі регбійні клуби не можуть зібратися на класичні матчі, оскільки не вистачає людей. Мені дуже прикро за це.
НЗС: Як ви оцінюєте комунікацію з іншими європейськими регбійними клубами? Є таке враження, що попри таку низьку популярність цього спорту, ви все одно намагаєтеся об’єднатися заради розвитку своєї діяльності.
Регбійна команда святкує закінчення першого відіграного сезону. (джерело: FB/Ukrainian Kids Rugby Club in Bratislava.)
ДЛ: Регбі особливий спорт на аматорському рівні - це родина. У регбі існує таке поняття, як "третій тайм", і я знаю людей, які грають саме заради цього третього тайму, оскільки полюбляють пиво, гриль та інше. Це звичайно жарти. Регбі - це підтримка. Особливо ця підтримка відчувається на аматорському та дитячому рівні. Всі розуміють які зусилля проводяться, щоб цей спорт існував у Австрії, Угорщині, Словаччині. У Чехії ситуація інша, бо у них культура регбі дуже серйозна.
Краще розповісти про підтримку у цьому спорті буде на прикладі. Перший приклад - це наш табір у Чехії під Прагою після початку війни. У дітей та їх родин, які сюди переїхали, звичайно не завжди є фінансові можливості платити за такі табори, але є бажання.
У липні 2022 року я запросив тоді вже більш як 20 дітей, 90 відсотків з цих дітей не платили за цей табір, оскільки нам допоміг словацький клуб Slovan, за що я їм безмежно вдячний. Тобто вони просто без зайвих питань нам допомогли. Дехто з українських родин заплатили самі, якщо вони мали таку можливість. Хто не міг заплатити, я заносив до списку, у сумі нам було потрібно зібрати 3500 євро. Гроші були зібрані за тиждень. Це не разова акція і Slovan досі нам допомагає.
Другий приклад - це табір у Відні, який організовує команда Vienna Celtic. Я привозив до них дітей раз на тиждень для тренувань, щоб діти побачили, як організовані великі клуби, як виглядає повноцінний регбійний стадіон та інше. Vienna Celtic проводить табір, який коштує приблизно 200 євро за дитину. Вони самі мені написали: "Дмитре, всі українські гравці запрошені до табору безплатно. Кому з дітей буде потрібно допомогти з житлом ми розселимо по родинах".
Здається дванадцятеро дітей жили по родинах, один з хлопців мав деякі проблеми зі здоров’ям, які впливали на його комунікабельність та відкритість. Коли цей хлопчина повернувся додому після табору, мені написала його мама, що повернулась зовсім інша дитина - відкрита та з бажанням щось робити у цьому житті. Мабуть, заради цього все й роблю.
Третій приклад підтримки - це мій італійський друг Даніло Гріло з Сицилії. Він дуже активно допомагає українцям. Я йому якось написав щодо нашого регбійного проєкту і спитав чи не знає він якийсь італійський чемпіонат з регбі, куди б ми могли приїхати, можливо там є організації, які б могли допомогти у цьому фінансово. Він мені через десять хвилин відписав: "Так приїжджайте до нас у Сицилію". Я йому пояснив, що у нас немає фінансової спроможності на таку подорож, оскільки ми маємо багато дітей. Він попросив дати йому декілька днів.
Після цього він мені написав, що якщо ми знайдемо гроші саме на квитки, то вони все організовують у Сицилії своїми коштами. 34 українських дітей цього літа полетіли у Сицилію на десять днів. Жодної копійки, крім квитків, ми не витратили. Та і на квитки ми частково збирали по друзях, з іншою частиною суми нам допомогли гравці Vienna Celtic, за що ми їм дуже вдячні.
Українська команда з регбі у Сицилії. (джерело: FB/Ukrainian Kids Rugby Club in Bratislava.)
Дуже важлива річ, всі діти у Сицилії жили по родинах. Мені досі в це не віриться. Місцеві родини брали по декілька дітей на дім. Це неймовірно. Ці люди також є регбійною спільнотою. Нас навіть прийняв мер Мессіни до себе, мерія нам навіть виділила безплатних екскурсоводів. Це була щира підтримка, це відчувалось. Ці люди не мали жодних бенефітів (додаткових переваг - ред.) з цього, вони просто хотіли допомогти українцям.
На третій день перебувань в Італії, наші діти називали свої родини мамами й татами. Не тому, що вони перемістилися на італійську сторону, це був щирий приклад вдячності. На останній день нашого перебування все селище влаштувала прощальну вечерю, де зібралося близько двохсот людей. Це щось неймовірне. І це все приклад допомоги регбійної спільноти.
Я своїм хлопцям завжди повторюю: "У яку б країну ви не поїхали, йдіть до місцевих регбійних клубів - там ви знайдете круту соціалізацію".
Стаття в італійській газеті про команду Дмитра Левічева у Сицилії. (джерело: FB/Ukrainian Kids Rugby Club in Bratislava.)
НЗС:Вам як тренеру найголовніше, щоб діти отримували насолоди від гри чи результати?
ДЛ: Тут залежить від того про яку команду йде мова. Якщо ми беремо за приклад дорослу команду, то для мене, як для тренера, головне - результат. Якщо ми беремо дитячу команду, то для мене головне їхні посмішки. Звичайно смак перемоги приємний, але смак хорошої гри ще приємніший. Навіть, коли я був гравцем для мене хороша гра була важливішою за результат, якось так ментально вийшло.
Основна ціль цього проєкту - створити атмосферу у якій діти будуть щасливі. Це основна задача не тільки наша, але й дитячого спорту як такого.
НЗС: Які ваші плани на майбутнє? Як ви бачите розвиток своєї команди?
ДЛ: По-перше, я не очікував, що ми дійдемо до того рівня, який ми маємо зараз. Що у нас будуть різні вікові групи, що ми як окрема команда будемо їздити на міжнародні змагання. З планів на майбутнє основною ціллю є мати стадіон з регбійними воротами, десь в межах Братислави. Це величезна проблема, оскільки навіть в П’єштянах побудований такий стадіон. Натяків на розв'язання цієї проблеми немає, бо я навіть не знаю куди звертатися за цим питанням. Мабуть, писатиму меру Братислави, щоб вийти з ним на розмову. Наш проєкт вже великий, вчаться тут як українські, так і словацькі діти.
Інша наша мета, щоб старша команда грала на чемпіонаті у Чехії. У них декілька ліг, тому ми можемо знайти наший рівень, але для цього нам потрібна фінансова база. На таких чемпіонатах ти повинен показати, що у тебе є гравці й гроші на рік вперед. Можливо ми об’єднаємося зі словацькими регбійними клубами, але це потрібно обговорювати.
Серед цілей також можна виділити стабільність. Хочеться проводити три стабільні тренування на тиждень, зараз у нас їх два. Це дасть нам більший результат. Хочеться просто розвиватися у спорті, допомагати більшій кількості дітей, а для цього потрібна більша кількість тренерів. Все впирається у фінанси, але навіть якщо фінансування зовсім не буде, ми не припинимо існування. Я не зупиню цей проєкт.
Цей подкаст створено за підтримки Фонду регіональних новин про Україну, який діє при Міжнародному інституті преси.
